Міцний кулак туарегів - Ярослав Раймунд Вавра
Тому-то біднота небагато чого навчиться в школі. А каторжна поденщина виб'є їй з голови й те, чого вона сяк-так навчиться. Тож Алі й Гайф заледве можуть поставити свій підпис, коли це вже конче потрібно. А вся та велика вченість — то для щасливих, так само, як і гарні білі вовняні шати, затишне помешкання з безліччю подушок та інших казкових речей, які тобі й не насняться, бо ти їх не бачив…
І ось Алі й Гайф чують, що чорний хлопчик з мідним нашийником раба знає те, що й школярі. Ні, так їм ще зроду ніхто не брехав!
— Ти чий? — питає розгніваний Гайф.
— Мій дядечко… Мій пан — вельмишановний марабут[6] Сіді Захаріаш…
— Ти хочеш сказати, що твій пан — живий святий з мечеті Мекилового сина?!
З Гайфового голосу Карембу раптом збагнув, яке знамените ім'я вирізьблене на його мідному нашийнику.
— Авжеж! — задер носа Карембу й спробував усміхнутися. — Ти вгадав!
— Йой! — здивувалися обидва доганці й перезирнулись.
Аби ти зрозумів, про що вони подумали, розповім тобі таке.
Пан оцього негреняти Карембу — як ти вже довідався — є мулла[7] мечеті — тобто молитовні Мекилів син. І хоч ця мечеть не дуже велика й не вражає розкішшю, проте в усій славній столиці тріполійського бейлікату[8] її дуже поважають і люблять. Бо вона — одна з найстаріших мечетей на землі. Але справа не в цьому. Ця мечеть — центр школи малікітів…
На велетенській території Північної Африки є два табори — два відгалуження мусульманського віросповідання. Одне з них — малікіти, друге — ганіфіти.
Понад тисячу років триває розкол в ісламському світі. Як між християнами протягом середньовіччя лилася кров і точилися війни під двома схожими прапорами, коли так званими релігійними інтересами прикривалася жорстока боротьба за владу, славу, гроші та привілеї, за панування над великими землями та народами, — так і в мусульманському світі досі панує розбрат.
Коли б я розповів тобі про все це, ти сказав би: «Та це ж одне й те саме! Ті, кому дісталася вся влада від батьків, не хотіли випускати її з рук і тому тлумачили Магометове вчення так, як їм це було вигідно». Але мусульманська віра від самого початку вкоренилася в багатьох країнах, мешканці яких були не араби. Й ті люди швидко зрозуміли, що араби хочуть насамперед здобути собі владу. Ось чому Панісламська імперія, якою керували з Багдада намісники пророка (тобто халіфи), незабаром розпалася на східний і західний халіфати. І західна держава, яка обрала собі за імператора володаря маврського, й досі тримається, а справжня батьківщина й колиска мусульманської віри підпала під владу турецьку.
Тож тепер так: немає вже ні східної, ні західної держави арабів (я маю на гадці 1841 рік), а над численними народами панує турецький султан із Царграда. І як халіф він не тільки імператор, а й намісник пророка на землі.
Але турок є турок. Для багатьох східних народів він лишився варваром, який тільки прийняв їхню віру, як іноді загарбник-варвар приймає мову підкореного розвиненішого й культурнішого народу.
Скажемо ще й таке.
Корінне північноафриканське населення — бербери та маври — за сотні років рабства вкладає у свою релігію весь свій протест проти централізації — проти турків. От і виходить, що бути малікітом — це те ж саме, що належати до опозиції, до партії поневолених, а часто-густо й переслідуваних.
Коли ти вже знаєш про все це, то й не здивуєшся, хто є для бідного тріполійського бербера головний мулла малікітського віросповідання в Тріполі: цей мулла сам бідняк, але бідність — його захист і опора. І те, що йому бракує маєтку, у сто крат винагородиться народною любов'ю та шаною.
І хоч він ще живий, люди вважають його за святого й називають своїм марабутом. Для духовного служителя це найвищий сан, якого тільки може досягти звичайний настоятель мечеті.
Тепер ти вже й сам зрозумієш, чому малий Карембу — з марабутового дому — в очах цих двох простих рибалок з Догани вмить перетворився з шибайголови на дорогого гостя. Хатина їхня буде тепер благословенна — бо ці бідолахи ніколи навіть і не мріяли про те, що до їхньої вбогої родини завітає хтось з почту улюбленого пастиря!
Отже, Карембу — дарма що він раб, — наче син для них…
Не можна сказати, щоб отакий настрій був не до вподоби Карембу. Наступної хвилини рибалка Алі взяв малого собі на спину й поніс додому. Оселя Алі — крихітна конурка з вогнищем посередині. А коло вогнища, в якому тліє кілька верблюжих котяшків — палива мешканців пустелі, — порається дружина Алі.
Дружина Алі — теж берберка. А берберки неохоче ховають обличчя під чачваном[9]. У синьому сільському одязі, без чачвана, Тессадіт має вигляд ще зовсім молодої й привабливої жінки. Коли чоловік і дівер розповіли їй усе, вона усміхаючись лагідно оглянула хлопчикову ногу, яка вже набрякла. Потім без балачок зняла з жердини під стелею міхурець, відсипала з нього трохи корінців і заходилася варити їх, щоб покласти на поранену ногу гарячий компрес.
Чоловіки тим часом пішли на берег рибалити.
— Як тебе звуть? — запитала Тессадіт і всміхнулася до хлопчика так, що на її смаглявому обличчі сяйнули гарні білі зуби. — І де твоя мама, хлопчику?
Тессадіт усміхається. Вона ще каже, що коли її чоловік Алі матиме час, то позиче у сусіда віслюка й одвезе Карембу додому.
А тут заклекотав-заспівав горщик над вогнищем, і полинули пахощі золотавої каші, яка мліє над парою. Отже, на обід буде кус-кус — каша з пшеничної крупи, розтерта з маслиновою олією й зварена над парою. Це, так би мовити, основа. До неї додавай і м'ясо, варене чи смажене, і круто зварені яєчка. Але кус-кус не тільки до м'яса добра. Вона смачна й з солодким — з родзинками та мигдалем, залита медом, сиропом або топленим маслом.
От бачиш, яка може бути кус-кус! Але в бідних людей кус-кус така ж бідна, як і їхній гаманець…
Тессадіт проста жінка, вона нікуди не ходить і тому дуже радіє будь-яким відвідинам. Вона розпитує. А Карембу — також простий хлопчик, як і всі, — любить побалакати… не про себе, ні — ото б Тессадіт наслухалася про всякі витівки бешкетників!
Карембу розповідає про свого найдобрішого святого пана.
Благодійник! Якийсь купець подарував святому панові жінку з
