Селище на озері - Сергій Вікторович Покровський

Гунда полюбила Суего. Він був найспритніший і найсміливіший мисливець у селищі. Він був також чудовий майстер кам'яних знарядь, неабиякий полірувальник кам'яних сокир та ножів, вправний стрілець із пращі.

І ось минуло вже заборонених три доби, а чоловік і досі не збирався глянути на двох синів, яких вона йому подарувала...

Раптом завіса куреня хитнулася, і у вузький прохід протиснулася широка чоловіча постать.

Але це був не Суего.

В сивому, зарослому волоссям дідові Гунда пізнала Мандру. Позаду нього стояли дві горбаті бабусі і тіснилися інші жінки Ку-Піо-Су.

Гунда здригнулася від несподіванки. Серце в неї стислося від якогось моторошного передчуття.

Мандру відступив назад. Він пильно глянув на молоду жінку. Потім перевів погляд на близнят, далі знову на Гунду.

— Хто молодший? — спитав він її.

Гунда мовчки вказала пальцем.

— Гунда,— сказав Мандру,— твій молодший народжений від Невидимого. Він — Уомі! Якщо від доброго — гаразд. І тобі, і всьому Ку-Піо-Су. Якщо від злого — його кинуть у річку, коли прийде повінь. Нехай вода несе його далеко!

Більше нічого не сказав Мандру.

Уже з перших днів Уомі ріс помічений дивною таємницею.

Старші члени сім'ї поглядали на нього майже зі страхом. Про те, що він не звичайна дитина, знали всі. Така була віра всього племені. Менший із близнят народжений від одного з Невидимих. Невидимих багато. Одні з них — тіні вмерлих, другі — душі речей або їхні таємничі господарі. Такий господар річки — Водяний, господар озера — Озерний. У лугах живе інший Невидимий — Луговик, непосидюча істота, що перелітає за вітром з кінця в кінець. Взимку він здіймає снігові заметілі, сонячного осіннього дня бавиться срібними павутинками і змушує їх плавно літати над лугами. Треті — це господарі диких звірів. Кожне звірине плем'я — лосі й зубри, ведмеді й кабани, вовки й лисиці — має своїх господарів-дідів.

Уомі, син Гунди, народжений від доброго чи злого Невидимого? Ось запитання, яке непокоїло кожного жителя селища Ку-Піо-Су. Мандру ще не сказав свого остаточного слова, і ця невідомість лякала й мучила всіх. Коли хлопчик підріс, він чув, як матері зупиняли своїх дітей:

— Не чіпай його: він Уомі. Його батько — Невидимий. Скривдиш — Невидимий дізнається і заподіє зло.

Старшого близнюка, Текту, часто звали просто «братом Уомі». Обидва вони були схожі з лиця, але Текту був кремезніший і нижчий на зріст.

Хлопчики Ку-Піо-Су рано переймали ремесла і заняття від дорослих. На риболовлю старші брали їх із собою. Вони вчили їх володіти зазубреним кістяним гарпуном і вправно влучати ним у спину великій рибі. Разом зі старшими ставили вони риболовні сіті, перегороджували затоки. Хлопці вчилися викрешувати з кременя іскри й роздмухувати вогонь.

Уомі швидко засвоював усі прийоми добрих майстрів, відбивальників кременю і полірувальників каменю. В п'ятнадцять років він уже був рослий і дужий юнак, вправно гріб, чудово стріляв із лука. На цей час усі ніби почали забувати, що над Уомі тяжить фатальна підозра.

Забували всі, але не Мандру.

Мандру був старий. Ніхто з Ку-Піо-Су не міг би сказати, скільки йому літ. За останні роки він тільки згорбився і став наче менший на зріст. Ні пам’ять, ні кмітливість не зраджували йому. Сини його уже давно посивіли, а Мандру й досі жив і лишався главою мисливців.

Теплого і ясного дня сутулий і неповороткий Мандру любив посидіти й погрітися на сонечку. Він мовчки спостерігав, як бігають діти, як снують навколо острівця човники.

І кожного разу, коли мимо пробігали сини Гунди, він пильно дивився на них, і побляклі губи його починали ворушитися. Уомі непокоїв його.

Хлопчик усім подобався, а сни, які бачив Мандру, говорили про інше. По них виходило, що з цим потомком Невидимого пов'язана небезпека для всього Ку-Піо-Су.

Якось, у кінці зими, Мандру прокинувся дуже стривожений. Йому наснився страшний сон. Дід ледве підвівся і звісив ноги з земляної лежанки, застеленої лосячими шкурами. Він сидів на них, худий, згорблений. Гострі ключиці випирали з-під шкіри. Дід важко дихав, розкривав рота, наче сом, витягнений з води, і розтирав долонями кістляві груди.

Нарешті він трохи відсапався, але тривога в його очах ще не минула.

Йому снилося: північ застала його в лісі. Він поспішає вийти, але кущі заважають йому. І нараз ніби хтось іззаду хапає його, валить на землю і починає душити. Він знає: це Уомі, а позаду якийсь величезний, немов ялина, дід. Кошлатий, як ведмідь. Дід щирить зуби і примовляє:

«Души його, синку! Души до смерті!»

Довго сидів Мандру на постелі, погладжуючи худу шию. Йому здавалося, що він іще відчуває на ній чиїсь пальці.

Увечері Мандру скликав раду. Діди сіли навколо вогнища і приготувалися слухати.

— Батько Уомі — Лісовик,— почав Мандру.— Вночі приходив до мене. Наказав синові душити мене.

Діди зойкнули.

— Злий. Кошлатий. Гірший за ведмедя. І пахне, як ведмідь...

Діди зойкали хором.

— Не можна вірити цьому синові Гунди. Він Уомі. Народжений від Злого Лісовика. Виросте — буде від нього лихо! — скрипів Мандру.

— Убити треба,— сказав величезний Піжму.

— Убити вовченя! — пролунало ще два чи три сердиті вигуки.

— Не можна убити! —крикнув Мандру і люто грюкнув кулаком по лежанці.— Пальцем не можна торкнути! Кривдити не можна. Дізнається Лісовик — погано буде. До смерті погано!..

— Хіба можна рідного вбивати? — пролунав з кутка дзвінкий, майже жіночий голос.— Уомі — кров наша. Рідна кров. Жити хоче, не можна вбивати!

Всі оглянулися на маленького дідка, що стояв біля самісінького входу. Він був сивий, як голуб. Маленьке личко яскраво рожевіло з-під білих кучерів. Щоки розчервонілися, як