Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

— Мерзотники! — вилаявся Зубов. — Даси супроводжувачів, і нехай собі їдуть своєю дорогою.

— І я за це, та небога Уктам-яллачі відмовляється їхати додому. Кому, каже, я тепер така потрібна.

— Ану, ходімо до них.

Зубов підвівся.

— Шукуров!..

— Сабір, — поправив я, бо не звик, щоб мене називали на прізвище.

— Так-так, Сабір. Ти, Сабіре, теж ходи з нами. На власні очі побачиш, як більшовики провадять допит. І щоб більше про це розмов не було! А ще комсомол!

Я не знав, куди подітися з сорому.

— Ходімо, ходімо, — мовив Джура. — Краще один раз побачити, ніж десять разів почути.

Ми ввійшли до сусідньої кімнати, де сиділи шість чи сім жінок. Усі молоді, тільки одна — середнього віку. Вона обнімала за плечі заплакану дівчину. «Оце і є, мабуть, Уктам-яллачі, — подумав я, — а та, що поряд з нею, — її небога».

— Ну, Уктамхон, що будемо робити? — спитав Зубов.

Я не помилився. Старша з жінок, що пригортала дівчину, схопилася з місця.

— Сидіть, сидіть! — Зубов ступив ближче до Уктамхон.

— Що ж нам робити? Будемо їхати далі… Хай би її дідько вхопив, цю культбригаду!

— Авжеж, краще, якби нічого такого не сталося, — скрушно похитав головою Зубов. — Та що вже тепер журитися?!

— Оце ж і я кажу те саме, дорогий начальнику, — наче зраділа цим словам Уктам-яллачі. — Так воно вже судилося… А от Зумрад — важко. Це її перша поїздка. Насилу матір умовила, щоб відпустила дочку з нами…

Дівчина, що сиділа поряд, похнюпивши голову, знов почала хлипати.

— Облиш, сестричко, сльози не поможуть, — мовив Зубов. — А може в Ташкенті залишишся жити? Я листа напишу. Житимеш разом з такими ж молодими, як оце ти, дівчатами. І все забудеться.

— Авжеж! — відповіла за небогу Уктам-яллачі. — Я сама про це думала. Зумрадхон, дитинко моя, погоджуйся. Я твою матінку сама заспокою. А жених… У Ташкенті ми ще кращого знайдемо. Однаково ти його не любила.

Зумрад заплакала, почувши ці слова, і кинулась в обійми тітки.

— Ну, от і добре, донечко, от побачиш — усе буде добре. — Уктам-яллачі пригорнула дівчину і поцілувала. — Твоє місце тільки в Ташкенті, дитино моя, у тебе ж бо голос, як у соловейка. Вивчишся, великою співачкою станеш. А всі ці біди-нещастя, як прийшли, так і ті ідуть. Годі вже, ластівко моя, мучити себе. Ну, послухайся мене, ну годі. Домовились, моя любонько?

Дівчина щось прохлипала крізь сльози. Усі зрозуміли це як згоду і полегшено зітхнули.

— Гаразд, тепер кажіть, які саме речі у вас забрали? — спитав Зубов.

— Хіба їх тепер знайдеш? — скрушно похитала головою якась із жінок.

— А ви ж як думали?! Неодмінно знайдемо, — не вагаючись, запевнив її Зубов. — Усе. знайдемо. Шукуров!..

— Сабір, — нагадав я стиха.

— Так-так, Сабір. Візьми, Сабіре, папір, олівець і записуй. Кажіть, Уктамхон.

Уктам-яллачі почала перераховувати речі, пограбовані в жінок, а я записував.

— Десять обручок. Дві золоті, решта срібні. Чотири разки перлового намиста, кожне в чотири сталки. Сережки з яхонтовими вічками — і чого я їх почепила? Від небіжчиці матері лишилися. Лежали б оце вдома… Далі — дві сукні з парчі… Айсаро, а твоя сукня теж із парчі?

Одна з жінок ледь чутно притакнула і кивнула головою.

— Апа[8], — нагадала інша, — скажіть і про мій халат.

— Скажу, про все скажу. — Уктам-яллачі лічила далі:— Отже, бекасамовий халат. Новий-новісінький. Вона його, бідолашна, щойно із скрині витягла, вперше одягла. Чотири пухові подушки. Нікчеми, навіть подушки забрали. Що я ще з прикрас не згадала?

— Мій перстень, — підказала якась жінка.

— Так, золотий перстень Айніси з двома камінцями. Рівно чотири золотники важив. Потім дві пари нових лакованих черевиків. Одну для Лутфіхон хотіла привезти. Ну, досить. Решта — лахи, ганчір'я. Так вони ж, нікчеми, і ганчір'я забрали. Бодай вони його собі в труну поклали. Вони ж пороздягали нас, дорогий начальнику, догола.

Ім'я Уктам-яллачі я чув змалку. Про неї говорили, як про чудову співачку і прекрасну танцівницю. В усій Ферганській долині, казав батько, немає рівної їй за обдаруванням людини. Але я не знав, що вона ще з виду така молодява і вродлива. Тонкий ніс, чорні коси, зміючись, спадали аж до колін, великі чорні очі пожвавлювали обличчя. Тільки помітна вже огрядність виказувала вік, свідчила про те, що молодість Уктам минула.

— Не журіться, — мовив Зубов. — Вони від нас не втечуть.

— Нехай вам аллах допоможе! — Уктам зняла руки, мов для молитви. — Ну, голубоньки мої, рушаймо. Коли ж до вас звернутися по відповідь, начальнику?

— Ми самі вас сповістимо, — пообіцяв Зубов.

Усі гуртом вийшли на подвір'я. Жінки посідали у дві брички, що чекали на них у дворі ДПУ. В кожну було запряжено по коняці.

— Добре, що хоч брички не відібрали. Упізнали нікчеми, що то не наші, а торговця чаєм Абдукадира.

Нарешті у супроводі двох міліціонерів вони рушили в дорогу, здійнявши хмару куряви на вулиці.

— Надто вже щедрий ти на обіцянки, — закинув Джура Зубову.

— Боїшся, що не спіймаємо Худайберди?

Джура не відповів.

— Спіймаємо, неодмінно спіймаємо, — проказав Зубов рішуче і, поглянувши на мене, всміхнувся. — Ось бачиш, допомога прийшла. Спіймаємо басмачів, Шукуров?

— Сабір, — поправив я стримано.

— Авжеж, Сабір…

— Хіба я знаю, — відказав я ухильно.

— Спіймаємо, — запевнив Зубов і, підкрутивши вуса, заквапився до свого кабінету.

— Зголоднів? — спитав Джура.

— У мене є перепічки і богирсаки.