Коханка з площі Ринок - Андрій Кокотюха

давні відчуття забулися. Але тепер у Бригідках вони повернулися. Його не били, якщо не рахувати міцного тичка кулаком у сонячне сплетіння – гостинець від маленького ротмістра Жарова під час затримання, пригостив не зі злості, порядок у нього такий. Сидів четверту добу, за цей час допитали двічі, розмова обидва рази вийшла майже зовсім безпредметною. Кошовий знав причину арешту й передбачав вирок, слідчі не збиралися приймати жодних аргументів захисту – вирок винесений, щойно поліція переступила поріг його помешкання. Слідство – лише формальність, тим більше коли його провадять під час війни в місті, наближеному до лінії фронту.

Климові хотілося швидше вийти з камери – куди завгодно, хоч на ешафот. Дали б перед тим помитися та поголитися, вдягнути чисте, бо його одяг та білизна просмерділи наскрізь, бруд в’ївся в шкіру, свербіло і тхнуло. Знання права тут не допоможуть, бо цивільні закони втратили сенс наступного дня після початку війни. Особливо – в справах, подібних до тієї, по якій судитимуть його.

Намагаючись забутися й притлумити біль особистої трагедії, Клим занурився в правничу діяльність. Від початку цього року він активно включився в боротьбу українських національних спільнот із русофільством, складаючи та юридично підтримуючи позови проти підривної, антидержавницької діяльності прихильників російського царату. Тут доречно згадалася його особиста образа на царське правосуддя. І Кошовий сприйняв нову сферу діяльності як нагоду виставити рахунки, які москвофіли повинні сплатити. Заразом австрійська влада раптом почала бачити в українських громадах своїх союзників проти російської, котра поводила себе дедалі агресивніше.

Тепер уже мало в кого були сумніви: війна, про яку раніше говорили хіба в неофіційній обстановці як про щось ефемерне, абстрактне, стала реальністю. Питання лише в часі. Навіть притомні, тверезо мислячі люди чекали її з дня на день, і не лише тут, у Східній Галичині. До Львова доходили київські друковані видання, де наддніпрянці серйозно обговорювали користь від такої війни для української громади. Якщо дві імперії, котрі їх розділяють, зійдуться у двобої, сильний цісар разом із європейськими союзниками зламає хребет російському цареві, і після того дві України матимуть нарешті право на власну автономію в межах єдиного кордону.

Станеться чи ні, невідомо. Припущення висловлювали автори публікацій на основі заяв окремих австрійських політиків. Польській спільноті, більш репрезентативній у тому ж Львові, такі погляди на військову кампанію не надто подобалися. Проте поляки так само мали свій розрахунок, бо теж розуміли – Європа воюватиме. Тож треба користатися битвою титанів, аби викрутити на каламутній кривавій хвилі власний державницький інтерес.

Попри чисельну перевагу польської людності, українські інтереси від початку року стали здобувати перші тактичні перемоги, котрі могли вилитися в певні стратегії. Кошовий, ще працюючи в пана Штефка, чув від нього та його численних колег про небезпеку саме москвофільських поглядів серед галицьких русинів. Поляки ж або ігнорували їх, зовсім не розуміючи предмету дискусії та ідеологічних протистоянь, або навіть ставилися поблажливо – українці, орієнтовані на Росію-матінку, царя-батечка й канонічну православну віру, не конфліктували з польськими спільнотами. Зокрема, не відзначалися в нападах на польських політиків та державників. Верховна влада у Відні донедавна слабко реагувала на подібні випадки локального протистояння національних спільнот у своїх провінціях, втручаючись лише, коли треба було поставити крапку авторитетного арбітра.

Але поступово й упевнено Росія ставала головним ворогом Австрії, й навпаки. Російський вплив на австрійських підданих вважався шкідливим, навіть таким, що загрожував національній безпеці. Тут галицькі українці активно підливали олії у вогонь, не даючи багаттю затихнути. Часом це виглядало передаванням куті меду, та процес пішов, на відверті перегини надмірно не зважали. З іншого боку, тоді ще не пере названий Санкт-Петербург почав сильніше тиснути на українофільські громади, бо не без підстав вважав українців союзниками Відня. Ті, хто активно підтримував та пропагував ідеї розширення Великої Русі до кордонів Східної Галичини та Буковини як повернення «сиріт» до єдиного російського материнського «лона», частіше тікали в Росію й так само осідали у східних губерніях, переважно Київській та Харківській. Там відновлювали вихід заборонених цісарською владою друкованих видань і безперебійно постачали їх на Захід, поширюючи майже завжди нелегально. Принаймні, як помічав Клим незадовго до війни, двірник їхнього дому Гнат Бульбаш далі читав «Прикарпатську Русь»,[13] хоч тепер і ховався. Кошовий тоді не брав до уваги невинні, як здавалося, захоплення простої людини, котра читає звичне, а не вороже, не вникаючи в суть.

Трохи оговтавшись після втрати нареченої, Клим у прямому сенсі засукав рукави та вступив у боротьбу за інтереси української громади. Від кримінальних справ його вернуло, навіть цивільні викликали відразу, бо клієнти зачастили. Спочатку пожвавився, та потім зрозумів: містяни несуть йому дрібні справи, готові платити за них, аби особисто подивитися на пана Кошового, котрий після ловів маніяка, через що втратив кохану жінку, став тепер уже правдивою знаменитістю. Єдиний спосіб уникнути нездорового інтересу до своєї персони – кардинально поміняти сферу діяльності.

Що тут поробиш, коли альтернативі наближенню до політики у розігрітому передчуттями війни й пошуків ворогів сьогоденні не знайшов. Хіба закривати все, ставати двірником, як Бульбаш. Чи пристати до злодійського гурту. Благо, певних знайомих мав, та й досвід небезпечних пригод теж.

Кошовий брав участь у процесах над русофілами не лише у Львові, розширивши діяльність на інші повіти. Він писав та підписував відозви, почав виступати на зібраннях. Від огульного таврування опонентів відмовився, тримаючи курс на конструктив та спираючись у своїх пасажах на факти. Слухали передусім тому, що пан адвокат народився та виріс у Великій Україні, відчув на собі тиск російської каральної машини, не з чуток знає про опір спробам національного відродження й розуміє заразний вплив «російського духу». Настав момент, коли Клим відчув: із правника ризикує перетворитися на трибуна, знизив градус риторики, та слова були сказані: його запам’ятали полум’яним оратором.

Не лише товариші та однодумці.

Як і більшість людей, Кошовий чекав війни вже після пострілів у Сараєво.[14] Проте не очікував від царської армії такої переможної швидкості, а від цісарської – такого панічного відступу. Останніми днями перед заходом російських військ до Львова він нічого не робив, просто ходив вулицями й бачив, як з міста суцільним потоком, котрий не рідішав і ночами, рухалися на Захід завантажені вози, фургони, автомобілі, фіакри, карети, велосипеди. Бачив навіть ручні тачанки, дитячі візочки чи поспіхом збиті скрині з колесами. Одного разу зустрів біля Стрийської рогатки[15] Шацького, і той, дивлячись на суцільний строкатий натовп біженців, хитав сивою головою, цмокав за звичкою губами й бідкався:

– Йой, що то