Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

Алкоголю не бери — тут його майже не вживають, можуть виникнути складнощі на митниці. Грошей має вистачити. На Близькому Сході все досить дешево, хіба що Йорданія — країна дорога, але якщо ти чинитимеш за девізом: «Більше проїхати, більше побачити — менше витратити», то вкладешся в бюджет. Зрозуміло, що краще їхати автостопом, але не факт, що ти встигатимеш у зазначений час у вказане місце, тож спосіб пересування обирай сам, орієнтуйся за обставинами. До речі, щоб акліматизуватись, поїдь на тиждень до Єгипту, в Шарм-ель-Шейх. Звідти що два дні до йорданської Агаби йде пором. Квиток коштує, якщо не помиляюся, 70 доларів.

Обіймаю тебе, синку, міцно. До скорої зустрічі. Батько».

Підпис (нічого особливого, але чітко читаються перші літери нашого спільного прізвища). Дамаск. Дати немає, але вона є на штемпелі київського поштамту — позавчора.

Я кинув лист на стіл, дістав із пакета пластикову картку, нервово почухав нею неголене підборіддя і набрав з мобільного маму. Неймовірно розлючений, я вже приготувався сказати: «Уявляєш, мамо, ця людина...» — і т. д., розкрив вуха і рота в передчутті, як зараз мама видасть вир неймовірно колоритних мегаобраз... Але мама не відповідала. Я взяв бандероль і ще раз пересвідчився — відправлено з Києва, з центрального поштамту. Тобто батько нещодавно був в Україні? До речі, хтось міг відправити бандероль на його прохання — хіба мало арабів навчається чи робить у Києві? Так воно, найпевніше, й було, інакше для чого влаштовувати цей цирк? Хотів би мене побачити, то побачив би. Я ще раз уважно перечитав листа, але жодних зачіпок, які б проливали світло на обставини під якимось іншим кутом, не знайшов. Впадало в очі хіба те, що батько в курсі деяких моїх справ, тобто цікавився власним сином. Це трохи тішило, але не давало відповіді на питання, що з листом робити далі. Викинути у смітницю? Найперше бажання і найпростіший вихід. Та нічого іншого не приходило в голову, я сидів, як у ступорі, курив — і крутив у руках батьківський лист, поглядаючи на банківську картку. Перелік ліків стандартний, наскільки я можу уявити собі таку подорож: знеболювальні, для травлення, профілактичні, лейкопластир від мозолів. Наплічник — теж зрозуміло, а от спальний мішок і намет? Я що, спатиму посеред пустелі? Сигарети — теж цікаво, я курю «Мальборо лайтс» п’ять останніх років — звідки йому відомо? Щось не те, однозначно, якісь дивні збіги обставин. Тут задзвонив мобільний, озвалася мама. Я гаряче виклав їй суть справи, і швидко, розставляючи їдкі акценти, зачитав листа.

— Чогось такого я від нього й чекала.

— То що я маю робити з цим листом?

— Я думаю, синку, ти маєш їхати.

Що?! Я готовий був почути цю фразу від кого завгодно, тільки не від мами! Як вона могла отак-от узяти і відправити мене хтозна-куди, до якихось арабів, до людини, яку я ніколи не бачив?! Нечувано!

— Мамо, а може, лист зовсім не від батька, а від якогось дядька?

— Не видумуй! Лист від батька.

— Та який він мені батько, я його жодного разу в житті своєму не бачив!

— Як не крути, Остапе, а він твій батько. Якраз це я тобі гарантую стовідсотково. Заїдеш до нас на вихідні? Я хочу подивитися на лист, давно не розгадувала його шифровки.

Моя мама — супержінка. У неї все добре, якщо не вважати на особисте життя. Першого разу вона вийшла заміж за мого батька, але вони швидко розлучилися. З невідомих мені причин. Мама про це не любить розповідати, каже, що вони просто не підходили одне одному, от і все. Але це якесь надто банальне пояснення — всі люди не підходять одне одному, але ж далеко не всі розлучаються. Одразу після мого народження вони розійшлися, і батько поїхав кудись за кордон у службових справах. Потім мама вийшла заміж. Другий її чоловік був кльовим мужиком, працював хірургом і заробляв непогані гроші. Він одразу взяв невимушений дружній тон спілкування, і в нас не виникало проблем — моє виховання цілком лягло на маму. Від другого шлюбу народився син Андрій. Ми жили дружною родиною, та я ніколи не називав Анатолія Вікторовича батьком, хоча, скажу чесно, особливо в дитинстві дуже хотів, навіть питав у мами, чи не змінити ім’я по батькові. Але мама, як не дивно, була принципово проти. Це при тому, що почути від неї гарне слово про батька або просто слово про батька майже неможливо. Я завжди чомусь думав, що вона його досі кохає. Незважаючи на Анатолія Вікторовича, Андрія і щасливе сімейне життя. Я був єдиною людиною в родині з іншим прізвищем, і ця обставина раз у раз нагадувала мені про окремішність. А потім Анатолія Вікторовича вбили. Він ішов додому пізно ввечері, повертався з роботи, його перестріли якісь підлітки: «Дядьку, дасте закурити?» А. В. був здоровим мужиком з характером, до того ж не курив, виникла сутичка: він упав і вдарився головою об бордюр. Випадково, як установило слідство. Дурна смерть. Мені було сім, я саме пішов до школи, Андрію — чотири. Мама виявила нечувану силу духу і витягла нас усіх на поверхню, і себе також. Вона зробила кар’єру в будівельному бізнесі, заробляє купу грошей, тепер вона ще й депутат Київської міськради, на «ти» з мером і все таке інше, але я намагаюся не мати до цього ніякого стосунку. Андрію, моєму братові, тепер двадцять сім, він одружений із полькою на ім’я Злата. Златин батько — крутий бізнесмен, він узяв Андрія до сімейного бізнесу, так що вони майже весь час тепер живуть у Варшаві.

Я ж рівно далекий як від бізнесу, так і від політики. Єдине, що мені влаштувала матір, — однокімнатна квартира на Солом’янці, що в наш час, погодьтеся, немало. В усьому іншому я сам по собі, і якщо порівняти з братом, то я повний невдаха, до того ж без жодних перспектив. Звісно ж, Київський політех, при всій