Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

Олег від такого зухвальства мало не підстрибнув.

— Як смієш ти, боярине, казати мені такі речі! Не забувайся!.. І чого Бог мене каратиме, як то не я, а тіун Ратко чинить кривду? Га?

— Бо тільки князь відповідає за те, що робиться у його волості.

— Добре! — молодий князь трохи охолов. — А де ж відповідачі? Де Ратко?

— Вони тут, княже! — вступив у розмову Дмитро Лазарович. — Чекають твого дозволу увійти!

— Хай зайдуть!

Лазарович кивнув головою гридням — і за мить Ратко, Твердислав і Славута увійшли в шатро, вклонилися Олегові і стали поруч позивачів. На їхній одежі ще була пилюка, із чого можна було дійти висновку, що прибули вони тільки-но. Данько відзначив про себе, що, якби не прихильність до них старшого боярина, навряд чи вони змогли б ось так просто опинитися у князя. Данько внутрішньо напружився. Наближалася вирішальна мить.

— Що ти нам скажеш, Ратко? Чи правдиво свідчить пан Вишатич?

— Він усе бреше, мій князю! Холопи від нього самі розбіглися, бо старий геть спився і за господарством не слідкує. А коли я спіймав кількох його холопів-втікачів, одразу ж почав звинувачувати мене у татьбі… А ще, князю, він злі слова казав на тебе.

— Які слова?! — у голосі молодого князя задзвеніла криця.

— Не можу так ось при всіх і сказати, князю…

— Це лжа! — Данько виступив наперед. — Тіун Ратко вигадує всякі брехні, щоб уникнути покарання.

— А ти хто такий? — князь Олег ніби уперше звернув увагу на молодого воїна.

— Я лицар його світлості графа Едесського, що у Святій Землі, Даніель де Шато де Шевальє. Прибув сюди, щоб разом із боярином Вишатичем відстоювати правду.

Молодий князь уважним поглядом почав вивчати Данька.

— Та який він, на біса, лицар! — спробував перехопити віжки розмови тіун. — Упізнали його люди. Холоп він боярина Вишатича, до того ж онук Волхвина. Поганське поріддя! Кілька років тому я зруйнував їхнє капище, схопив цього молодця і віддав на суд пану Вишатичу. А той, бач, пригрів бісівське сім'я.

— Так, я був поганином. Але тепер я вірую у Єдиного Господа Бога, Сина Його Ісуса Христа, що прийняв смерть на хресті, і Святого Духа! Ось вам хрест! — Данько поважно перехрестився.

— Та бреше він! Хто може підтвердити його слова?! — обличчя Ратка налилося кров'ю.

— Я можу! — раптом прогримів за спинами чийсь голос. На вході в шатро стояв чоловік середнього віку, також у дорожньому одязі. Данько одразу його впізнав і щиро посміхнувся. Той кивнув йому.

— Ти хто єси будеш? Як тебе пропустила сторожа? — здивувався князь Олег.

— Я єсмь Ольбег Путятич, боярин князя Чернігівського Ярослава, вашого стрия[58]. Привіз вам від нього послання, — новоприбулий підійшов до Олега, вклонився і поштиво простягнув тому сувій. Молодий князь разом зі старшим боярином уважно оглянув княжу печатку — чи не підробка? — а потім зірвав її і почав читати листа.

У міру того, як Олег знайомився з посланням, його лице все більше витягувалося. Князь Ярослав був старшим у їхньому роді, і тому його слово для Олега — закон. До того ж свою волость Олег отримав саме від стрия, і йти проти нього — це крамола. А те, що чернігівський князь вимагав від Олега рішення на користь позивачів, не викликало сумніву.

Усі ці думки відбилися на чолі молодого князя. Але той ще вагався.

— Справа заплутана… — промурмотів він собі під ніс.

Данько знову пішов у бій.

— Якщо князь вважає справу заплутаною, то її можна вирішити поєдинком. І хай Бог нас розсудить!

— Поєдинком? — ця думка здалася князю цікавою.

— Так! Я маю позов до тіуна Ратка, його сина та зятя за вбивство мого діда. До того ж тіун звинуватив мене у поганстві. За це тільки одна кара — смерть!

Старший боярин щось почав шепотіти у вухо князеві, але той відмахнувся від його слів, наче від надокучливої мухи.

— Хай б'ються! — І вже до Данька: — Кого ж би ти хотів викликати на поєдинок? Ратка? Твердислава? Славуту?

Ратко переглянувся зі Славутою та Твердиславом.

— Чи, може, ти хочеш викликати їх по черзі? Це було б… сміливо!

— Хай молоді б'ються! — подав голос Ратко.

Данько навіть не поглянув у його бік.

— Чому ж «по черзі»? Я викликаю ВСІХ і ОДРАЗУ. Але за однієї умови.

— Якої? — видно було, що князя дедалі більше захоплювала ймовірність такого поєдинку.

— Битися будемо без броні, пішо, на мечах.

— Що скажете? — Олег кинув швидкий погляд на Ратка. Той лихо посміхнувся.

—їхньому теляті та вовка з'їсти!.. Згода!

— І ще. Пощади не просити! — докинув Данько.

— І не сподівайся!

— Ось і добре! — князь задоволено потер руки. — Поєдинок відбудеться сьогодні після обіду біля Бабиного пагорба. Навіщо тягти сірка за хвіст?!