Принц і злидар - Марк Твен
— У тебе, видно, з розумом не все гаразд, нещасний. З обличчя й одягу твого помітно, що ти багато натерпівся горя й нужди. За кого ти мене вважаєш?
— Як за кого? За того, хто ти є. Я вважаю тебе за Г'ю Гендона, — різко відповів Майлз.
— А ким ти себе уявляєш?
— При чому тут уява! Нащо ти удаєш, що не пізнав свого брата, Майлза Гендона.
Радісне здивування промайнуло на обличчі Г'ю.
— Як, ти не жартуєш? — вигукнув він. — Хіба мертві оживають? Дай боже, щоб це було так. Невже мій бідний пропащий брат після жорстокої розлуки знов вернувся в мої обійми? Ах, це занадто велике щастя, щоб бути правдою. Благаю, зглянься, не жартуй зі мною! Мерщій ходім на світло — дай розглянути тебе гарненько!
Схопивши Майлза за руку, він потяг його до вікна й почав жадібно розглядати його з голови до ніг, повертаючи на всі боки. А Майлз, сяючи з радості, весело посміхався і, киваючи головою, промовляв:
— Дивись, дивись, брате, не бійся! Ти не знайдеш жодної риси, яка не витримала б іспиту. Розглядай мене, скільки хочеш, мій любий Г'ю. Я справді колишній Майлз, твій Майлз, твій старший брат. Ах, сьогодні великий день — я ж казав, що це великий день! Дай мені руку, дай я поцілую тебе! Боже мій, я умру від щастя!
Він кинувся на груди братові, але Г'ю відвів його обійми й, понуро опустивши голову, сказав:
— Боже милосердний, дай мені сили перенести це тяжке розчарування!
Вражений Майлз в першу хвилину не міг вимовити ні слова. Нарешті він опам'ятався й вигукнув:
— Яке розчарування! Хіба я не брат тобі?
Г'ю сумно похитав головою й відповів:
— Молю небо, щоб це було так, щоб інші знайшли схожість, якої я не бачу. Боюся, що лист той був правдивий.
— Який лист?
— Одержаний із заморських країв років шість-сім тому. Там було сказано, що мій брат загинув у бою.
— Це брехня! Поклич батька — він мене пізнає.
— Мертвого не покличеш.
— Мертвого? — глухо промовив Майлз, і губи в нього затремтіли. — Мій батько помер! Яка жахлива вість! Радість моя отруєна. Ну, проведи мене до Артура. Він мене пізнає і потішить.
— Він теж умер.
— Боже, зглянься на мене, нещасного! Вмерли, обидва вмерли! Достойні вмерли, а я, недостойний, лишився жити! Благаю, не кажи, що й леді Едіт…
— Вмерла? Ні, вона жива.
— Ну, дяка богові! Знов моє серце сповнилося радості. Мерщій поклич її сюди. Якщо й вона скаже, що я не я… Ні, ні, вона цього не скаже, вона мене признає. Я здурів, що на хвилину піддався сумнівам. Поклич її, поклич і старих слуг. Вони теж пізнають мене.
— Всі вони повмирали, крім Пітера, Гелсі, Девіда, Бернарда й Маргарет.
По цих словах Г'ю вийшов з кімнати. Майлз з хвилину постояв у задумі й почав ходити з кутка в куток, бурмочучи про себе:
— Дивна річ, що п'ятеро нечуваних мерзотників живуть, а двадцять два чесних слуги померли.
Майлз все ходив взад та вперед і розмовляв сам з собою. Він зовсім забув про короля. Нарешті його величність серйозно й співчутливо вимовив слова, які могли здатися насмішкою:
— Не журися, що тобі не пощастило, добрий чоловіче. На світі є ще багато таких, як ти, чию особу ніхто не визнає й чиї права висміюють. Ти не один.
— Ах, мій королю, — вигукнув Гендон, злегка почервонівши. — Не суди хоч ти мене! Почекай і ти побачиш. Я не брехун, вона сама це скаже; ти почуєш це з найчарівніших уст. Я брехун? Та я ж знаю цей старий зал, знаю портрети своїх прадідів і всі ці речі, як мале хлоп'я знає свою дитячу світлицю. Тут я народився й виріс, мілорде. Я кажу правду. Я не став би обдурювати тебе. Якщо ніхто мені не повірить, то ти все ж вір, благаю тебе. А то я не знесу цього.
— Я тобі вірю, — сказав король з дитячою простотою.
— Дякую тобі від щирого серця! — палко вигукнув зворушений Гендон.
А король додав так само просто:
— Ти ж мені віриш.
Гендон зніяковів, почувши себе винуватим, і радий був, що на його щастя з'явився Г'ю і можна було не відповідати на запитання хлопця.
Слідом за Г'ю увійшла красива й пишно вбрана леді, а за нею кілька слуг у лівреях. Леді йшла повільно, опустивши додолу очі. Обличчя в неї було повите невимовним сумом. Майлз Гендон кинувся до неї з радісним привітом:
— О, моя Едіт, моя люба!..
Але Г'ю суворо відсторонив його і спитав леді:
— Гляньте на нього. Ви його знаєте?
Ще за мить до того, почувши голос Майлза, красуня стрепенулася, і на щоках у неї спалахнув рум'янець. Тепер же вона вся тремтіла. Кілька секунд вона стояла нерухомо; потім поволі підвела голову й глянула в вічі Гендонові зляканим, закам'янілим поглядом. Крапля за краплею вся кров відлинула від її щік, і вони вкрилися смертельною блідістю. Нарешті вона мовила мертвим, як і її обличчя, голосом:
— Я не знаю його.
Потім повернулася і, стримуючи ридання, вийшла, хитаючись, з кімнати.
Майлз Гендон, як підкошений, упав у крісло й затулив обличчя руками. Після короткого мовчання брат його звернувся до слуг:
— Ви вже розгляділи цього чоловіка. Він вам відомий?
Слуги похитали головами. Тоді господар їхній сказав:
— Слуги вас не знають. Це якесь непорозуміння. Ви ж бачили, дружина моя теж не знає вас.
— Твоя дружина! — вмить Майлз притиснув Г'ю до стінки й залізною рукою схопив його за горло. — Ах ти, нещасний раб з лисячим серцем! Тепер я все розумію! Ти сам написав того брехливого листа, щоб украсти в мене наречену й спадщину! Геть з очей моїх, поки я не заплямив своєї чесної солдатської руки убивством такої гадини!
Г'ю, весь червоний, задихаючись, ледве добрався до стільця і наказав слугам зв'язати розбійника. Ті вагались, і один з них сказав:
— Він же озброєний, сер Г'ю, а в нас немає нічого.
— Озброєний! Що з того, адже він один, а вас багато. В'яжіть його, кажу вам!
Але Майлз порадив їм не підступатися до нього й додав:
— Ви мене добре знаєте. Я такий, як і був раніше. Тільки-но підійдіть!
Це не додало відваги слугам. Вони аж відсахнулися.
— Забирайтеся звідси, кляті боягузи, озбройтеся й охороняйте виходи, поки я пошлю по стражників, — сказав Г'ю.
На дорозі він обернувся до Майлза й