Бхомбол-ватажок - Кхогендронатх Митро

Бхомбол справді не вмів їздити верхи, та досі й не відчував потреби в цьому. Сьогодні він пошкодував, що так вийшло. В Дургапурі він частенько сідав потай у чужий човен і випливав на середину річки. Так поступово він добре навчився веслувати. Коли ж він бачив лікареву білу кобилу, що паслася під манговим деревом на березі ставу, то тільки кидав на неї здалека камінці.

Іноді у Бхомбола, бувало, промайне думка: добре було б вилізти на дерево і сплигнути звідти прямо кобилі на спину! Один хлопчина з їхнього класу спробував це зробити, та не розрахував, упав позаду кобили і зламав ногу. Йому ще пощастило, що кобила не хвицнула і не розбила йому голову.

Бхомбол нічого не відповів дядькові. Хлопець уявив собі, що було б, якби він умів їздити верхи. Коли Бхомбол поринав у мрії, то забував про все. Він бачив себе на коні, на чолі великого загону солдатів. Часом хлопець уявляв себе монгольським завойовником із пустелі Гобі; про нього він читав десь у книзі. Іноді мріяв уславитись на всю Бенгалію, оголосивши війну англійцям і вигнавши їх з Індії. Або ось він — кочівник і блукає на коні степами й долинами Середньої Азії. Коли йому хочеться пити, він їде до водопадів у горах. А ось Бхомбол, неначе Робін Гуд, мчить лісами…

Та тільки сьогодні Бхомбол зрозумів, що він — звичайнісінький хлопчик, котрий не зуміє навіть утриматися в сідлі. Коли б він міг їздити верхи, то проїхав би дорогою, якою добирався сюди пішки. Спочатку їхав би ступою, а потім пустив би коня чвалом. Промчав би всю дорогу без зупинки… А втім, ні, зупинився б у селі Кантінапур, де живе Падма Під'їхав би до її будинку і, не злазячи з коня, зупинився б на маленькій галявинці. Кінь бив би копитом землю і гарцював під ним. Падма, запнувши голову краєм сарі, вибігла б з дому. «Хто це? — спитала б вона, посміхаючись. — Невже це Бхомбол? Звідки ти? Злізай з коня! Зайди до хати». «Я їду з Чормадаріпура! — гордо відповів би Бхомбол. — Мені ніколи затримуватись». І, повернувши коня, він помчав би геть, а все село дивилося б йому вслід, роззявивши рота. Так би він мчав аж до Шалкуданги.

«Бабуню Аджі, я хочу їсти, — сказав би він там, злазячи з коня. Потім поплескав би коня по гриві, примовляючи: — Ну, не пустуй, стій спокійно!»

Прив'язавши коня до мангового дерева так, щоб він міг пастися на м'якій зеленій траві, Бхомбол увійшов би в дім. Бабуся, постеливши мату, сказала б: «Де ти був так довго, хлопчику? Значить, таки не забув бабусю Аджі? У тебе такий дужий і гарний кінь!» І вона засміялася б беззубим ротом, почастувала б Бхомбола сметаною, смаженим рисом, бананами, принесла б рисових пластівців і прозорого гуру.

Бхомбол так стомився, подорожуючи в мріях, що й не помітив, як заснув. Прокинувшись уранці, він відчув голод. Хлопець не пам'ятав, вечеряв він учора чи ні. Та варто йому було поворухнутись, як заболіла рука.

Під час сніданку ввійшов Бога і сповістив управителя:

— Ваша світлість, з тієї хати повтікали навіть жінки.

— Стеж і далі за хатою, — насупився дядько. — Їх треба спіймати хоч би там що.

— Сходімо подивимося мечеть, — вибравши час після сніданку, сказав Бхомбол Харанові.

— Чи варто, ваша світлість? Мечеть — не місце для прогулянок. Нічого цікавого там немає. Краще відпочиньте, поспіть трохи.

— Кажуть, що ночами там плаче зачарована жінка-мусульманка.

— Але ж вона не буде сидіти і ждати, коли ви прийдете подивитися на неї, — посміхнувся Харан. — І взагалі, по-моєму, її ніхто не бачив.

— Як — «ніхто не бачив»?! А я чув, що один чоловік із села Пагла бачив її.

— Не варто говорити про це зараз, пане. Краще відпочиньте. А мені треба йти по носильників — переносити статую богині Дургі. — І, перекинувши через плече рушник, Харан вийшов з дому.

«Піду сам», — вирішив хлопець, та за хвилину передумав. Сидячи на веранді, Бхомбол згадав Дургапур. Як йому хотілося повернутися зараз туди! Потинявшись по кімнатах і по двору, він вийшов на вулицю.

Увечері Бхомбол знову подався на майдан, де вчора було свято. Статуї богині вже не було. Тимчасовий храм, збудований для неї, стояв порожній.

Бхомбол неквапливо пішов по дорозі, що пролягала вздовж річки. Усе навкруги купалося в місячному світлі. Пройшовши невелику відстань, хлопець почув стук барабанів і звуки канші. Барабан, здавалося, вибивав: «День минув, день минув!» Бхомболові ця музика сьогодні здалася дуже сумною. Він знову пішов на майдан. Там майнув вогник світильника. Якийсь жебрак співав хрипким голосом.

Бхомбол повернувся в контору. Дядько чекав на нього. Зібралося багато гостей, та це не розвеселило хлопця. Тут усе було не таке, як у Дургапурі.

З самого ранку серце в Бхомбола радісно калатало: сьогодні він повертається додому. Посеред двору стояла гарба, на ній він поїде до річки. Бхомбол кілька разів то виходив надвір, то знову заходив до хати. Хтось спитав у нього, як його рука.

— Добре, уже не болить, — сказав Бхомбол, розв'язуючи бинт.

Він спробував опустити руку, але одразу ж відчув біль. Довелося знову підв'язати її.

— Не знімай руку з пов'язки, — сказав дядько, — поки не повернешся додому. Там знімеш.

Бхомболу було соромно повертатися в Дургапур у такому вигляді.

З кухні долинав стукіт ножів і смачний запах рису. Бхомболові не терпілося. Коли б від нього залежало, він одразу ж сів би на гарбу і поїхав би, не чекаючи сніданку.

— Цей негідник ще не прийшов… — бурчав Шоруп, зав'язуючи чималий клунок.