Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

— Міс із Узбережжя? — вигукнув він.

— Уявіть собі.

— Звідки ж?

— З Фріско.

— А я з Л. А.

— Прилетіли чи відлітаєте туди?

— На жаль, застряв тут, і надовго.

— Не розумію, — вдала я дурочку.

— Ну, міс, ви ж, сподіваюся, чули про нашу базу в Кефлавіку. То оце саме вона і є.

— І ви на цій базі? Що ж ви тут робите?

— Місі Ми тут для того, щоб захищати західну демократію!

— Захищати? Від кого? — вдаючи ще більшу наївність, розширила я очі. Він подивився на мене як на безнадійно божевільну.

— І вам вдалося помітити якусь загрозу?

— Особисто мені? Я б цього не сказав.

— Ну, не вам, то комусь із ваших колег. Може, все ж хтось бачив, як з дна океану піднявся Кінг-Конг[14] і побрів просто на Сполучені Штати?

— Міс жартує?

— Ну, ну, не переймайтесь занадто, — заспокоїла я сержанта, — жартую не я, а ті, хто вас сюди послав і примусив тут сидіти, даремно тринькаючи гроші з американської казни.

Він, мабуть, вирішив, що я комуністка, і втік од мене, навіть не купивши сигарет і не встигнувши почути, що сказала б я про нашого президента, який так боягузливо відкинув благородний план порятунку людства, запропонований тут, у Рейк’явіку, Горбачовим.

Це помогло зберегти неторканою мою цноту, а також вірність моєму Лаку, якого я цілую через усі океани води, повітря і чекання. Великомандрівниця XX століття Патриція Хіган».

Лукас тричі підряд перечитав лист Пат з Ісландії і тільки після того схаменувся і злякався: тепер він житиме тільки очікуванням листів од неї і забуде про все на світі. А він не міг собі цього дозволити.

Глиняна гора в Сузах не подавала ніяких ознак життя. Не відгукувалася на електросигнали, які посилав у її глибини Лукас, не виказувала наявності бодай наймізернішого енергетичного потенціалу, була безнадійно мертва, навіки вбита сліпим втручанням людей у її таємниче життя, безжальними ранами, завданими її податливому тілу, що здатне переборювати навіть такі всемогутні стихії, як вода і повітря, але цілковито безрадне перед руїнницькою брутальністю людини.

Щоразу, коли Лукасу доводилося повертатися до «Магнолії», його переслідувало неусвідомлене очікування лиха, майже маніакальна ідея примарливості його існування. І ця «Магнолія», і його контрактні безхмарне благополуччя — все це було таке нереальне, загадкове і невиправдане, що він і досі не міг повірити в його тривалість. Здавалося б: що може бути стабільніше в Америці, ніж багатство і його захланні спадкоємці жіночого роду? Однак

Лукас не вірив навіть у такі святині і стривожено ждав, що його безхмарне існування може закінчитися щодня, щохвилини, щомиті.

І в цій його тривозі та непевності прийшов другий лист од Пат.

«Сер!

Ваш агент ПХ прибув до Об’єднаного Королівства Великобританії, щоб достойно представляти інтереси заснованої Вами Божевільної Імперії Розуму, і вже в лондонському аеропорту Хітроу, сидячи в гамірливому, як циганський табір, кафе і попиваючи не дуже смачну каву з досить смачним печивом, став думати, як йому негайно розпочати виконувати покладене на нього завдання.

Для цього агент ПХ скупив усі наявні в кіосках аеропорту свіжі британські газети.

В оголошенні писалося:

«Кмітливого юнака запрошують для догляду за унікальною колекцією в фамільному замку ХІV століття, у графстві Кент». Додавався номер телефону.

Ваш агент ПХ, справедливо розміркувавши, що цього разу стать не має ніякого значення, подзвонив по вказаному телефону, про всяк випадок змінивши голос, щоб він був схожий на хлоп’ячий, і одержав люб’язне запрошення приїздити навіть без особливих рекомендацій.

Лондонський кеббі[15], настроєний доволі скептично, як усі ті англійці, що не вдоволені урядом консерваторів, довіз вашого агента до потрібного вокзалу, де агент сів на потрібний поїзд і невдовзі прибув у потрібне місце, де йому знову довелося скористатися з послуг таксі, але кентський водій, на противагу своєму лондонському колезі, настроєний був бадьоро і демонстрував перед агентом типовий англійський гумор.

Так, довідавшись про замок, до якого треба було добратися вашому агенту ПХ, таксист цілком серйозно поцікавився:

— Ви везете насос?

— Який насос? — здивувалася я (тобто агент ПХ).

— Щоб накачати це старе автомобільне колесо, з якого давно вже вийшло все повітря.

Виявилося, що прізвище власника замку має щось спільне із словом колесо, до того ж цей сер Колесо був на додачу до всього ще й лордом!

Родовий замок XIV століття здалеку нагадував безладну театральну декорацію з дикту, пофарбованого в сіро-зелений колір. Враження лишилося те саме й при наближенні впритул, тільки стало видно, що це все-таки не дикт, а камінь, а ота сіро-зелена барва — від густого моху, яким тут поросло все, від підвалин до покрівлі. Поважний дворецький, що зустрів ПХ, так само поріс мохом з ніг до голови, а коли він наставив перед вашим агентом срібний піднос для візитної картки, яку збирався віднести лордові Колесо, агентові справді довелося пошкодувати, що разом із своєю візиткою він не має змоги покласти на піднос ще й автомобільний (або хоч велосипедний!) насос.

Дворецький ходив дуже довго, а коли повернувся, то урочисто заявив:

— Їхня лордська милість зволять прийняти вас.

Лордська милість була втричі старіша за дворецького, обросла якимсь