Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська

– З дівчатами в мене не дуже.

– Це тобі так здається.

– Нічого не здається. У мене алергія на Ксеньку, а вона весь час чіпляється (я згадав, що в Бодька алергія на котів. Він ще просто не бачив Ксеньки!). Зате Анетка не звертає на мене уваги. Бред Піт-Павло до неї підбивається.

– Може, це тобі тільки здається!

Якби це був мій дід, я б ще раз сказав «нічого мені не здається», а тут змовчав.

– Але є ще інші дівчата.

– Ха! Ксенька! Ксенька… Це вона… – Я ледь не продав, що це вона підбила нас на пригоду з фарбою. – Вона – пилосос!

Мені таки довелося розповісти дідові Оркові про весілля. До дрібниць я не вдавався. Дід уже старий і не розуміє, що я мав на увазі, коли говорив про пилосос.

– Жінки завжди добиваються свого. Чоловіки мають бути пильні, щоб їх не перехитрили, – дід примружив одне око. – Але про це не треба розповідати жінкам. Таємниця!

– Ксенька також хотіла добитися свого, і я її терпіти не можу!

– Ти не мусиш усіх любити, але маєш на них зважати. От тобі й наступна таємниця.

– А чи є якась таємниця, де б дівчата любили хлопців? – я сам не сподівався, що зможу таке запитати.

– Це – знати всі таємниці світу. Та найбільше жінки люблять, щоб їх любили (спробуй любити Пилососа, який ледь не висмоктав з мене всі нутрощі), ну й поважали. Цим колись присягали сини короля Барбаросси на мечі. Чув про такого?

– Не чув. Але це вже схоже на моралі вчительки з 1-А.

– Чому моралі? Бачиш, я покинув місто й переїхав сюди заради своєї дружини. Я не допоміг їй, не зміг врятувати, але я спробував. Я зробив усе, що на той час було в моїх силах. Тепер я б, може, діяв по-іншому. Я б відвіз її за кордон чи продовжував далі шукати лікарів, хоча розумію, що в неї було майже безвихідне становище. Невідомо, чи їй би ще щось допомогло, але я робив усе, що міг.

Я бачив, як у дідовому оці заблищала сльоза.

Дід Орко витер рушником раму велосипеда і дав мені в руки кермо.

– Велосипед як новенький! Сміливо вези його до Тараса. Про інші таємниці я розкажу тобі наступного разу.

Сьогодні мені снилися не просто гонки, а що я при переході на четвертий рівень розшуку нарешті відірвався від погоні… Жовте «Порше» оточує поліція штату, доганяє джипами-носорогами та вертольотом. «Порше» женеться зі швидкістю триста двадцять кілометрів на годину. Лиш би не з’явилося на дорозі шипове перекриття! Раптом машина втікає в укриття, і прямо перед самісіньким носом проїжджають двадцять важких джипів, і ніхто не помічає жовтого «Порше»… Джипи ревуть, вертоліт збиває пилюку, видимість погіршується…

– Марку, вставай! – чую я і не можу нічого зрозуміти. – Марку! Сьогодні приїжджають гості.

– Гості? – перепитую я жовте «порше».

– Мама з Лінкою. Нам треба їхати їх зустрічати.

Не знаю, скільки жовте «порше» було в укритті, знаю тільки, що через бабусю я не зміг додивитися мій найкращий у світі сон. Я так їй і сказав. Вона впевнена, що в мене ще буде мільйон таких снів. Вона думає, що я малий і мене можна задурити.

Я зриваюся, дивлюся на вікно, потім на годинник і розумію, що через дві години сорок сім хвилин мама буде на вокзалі, а до районного центру нам треба їхати понад годину. Стільки ж ми їхали місяць тому, але в іншому напрямку. Уявляю дорогу до Данилівки й одночасно згадую те, що мені залишилося в селі ще три дні. Тільки три дні! Ні, тут, певно, якісь інші часові правила! Мені відразу захотілося в ліжко.

До маминого приїзду залишилося дві години сорок три хвилини. Я вже одягнувся і навіть почистив зуби, хоча ніхто мене в цьому за цілий місяць жодного разу не контролював. Снідати я вирішив після маминого приїзду, що викликало невелике непорозуміння з бабусею. Дорослі не можуть заглянути в шлунок дитини. (Хоч щось залишається її приватною власністю).

Мама приїде вдвох з Лінкою. У мами тут є ще деякі справи, казав дідусь Мартин, тому Лінка буде на моїй відповідальності цілі три дні.

Ми вже чекаємо хвилину тридцять секунд. Цікаво, чи Лінка виросла.

З одного боку, добре, що Лінка приїде, а з другого – не дуже. Вона відразу обернеться в мого колонізатора (я такий фільм бачив. До речі, класний фільм. Голлівудський. Ну, такий може бути тільки голлівудський. Я б не проти зіграти в ньому роль колонізатора. Ні, краще зіграти Джеймса Бонда. Це якось прикольніше).

Ми вже чекаємо дві хвилини п’ятдесят сім секунд. Тобто дві хвилини п’ятдесят секунд я ще міг дивитися, як завершиться історія з жовтим «порше». Єдина компенсація – ми поїдемо до Данилівки потягом.

Мама тримала в руці валізу й оглядалася. Я перший її побачив, і Лінку теж. Лінка відразу стрибнула мені на руки. Як я за нею засумував! Мама пригорнула мене до себе, і мені стало тепліше. Я зрозумів, що мені її дуже бракувало.

– А де дід Роман?

– Хіба тобі хтось казав, що він має приїхати? Він ще в санаторії. Повернеться, коли ти приїдеш додому.

Чому батьки відразу вбивають наповал дитячу мрію? «Хіба тобі хтось казав?» Це схоже на «хіба я тобі не казала, що треба перед обідом мити руки». Я, взагалі-то, розраховував на сюрприз. Мені самому сподобалося, що я таке придумав. Мені справді було шкода, що я не зможу показати дідусеві Роману, як я навчився їздити на велосипеді, й не познайомлю його з дідом Орком.

– Наступного разу, – заспокоїла мене мама.

Я розумів, як я буду чекати наступного разу.

– Мам, я хочу купити собі джойстик за вісімдесят вісім гривень, такий, як у Павлика.

– Поговорімо про це пізніше.

Моя мама як японець: коли вона каже «поговорімо про це пізніше», то це означає «ні». Японці також ніколи не кажуть «ні» і мають тисячу різних варіантів, щоб обійти пряму відповідь (іноді корисно переглядати енциклопедію).

Я ще ніколи не їхав потягом. Сьогодні мій день! Я обов’язково розкажу про це Анетці й дідові Оркові. Навіть Ксеньці розкажу, хай не тішиться, що вона вже сто двадцять разів потягом їздила.

Мама сиділа біля вікна. За вікном пробігали дерева, будинки та електричні стовпи. У вагоні було гаряче, але мені це не особливо надокучало. Лінка трохи