Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Але ж він задихнеться!
— Дурниці! Задихнутися не так просто. Ці негідники належать до класу хижаків, які дуже вперто чіпляються за життя. Коли вхопите його, відразу ж поваліть на землю, щоб він не міг оборонятися, але треба зробити це правильно! Не забувайте, що ви ззаду, тому ні в якому разі не тягніть його донизу на себе, а ліворуч, щоб він спершу впав на бік, а потім на живіт, а самі наваліться на нього. Так ви точно знешкодите його. Оскільки ви не звикли до такого, може трапитися, що він видасть короткий крик. Але потім затихне, тому тримайте його, аж поки я не опинюся біля вас. Впораєтеся?
— Без сумніву. Я не раз брав участь у змаганнях з боротьби.
— У змаганнях! — презирливо хмикнув старий. — Це ще нічого не значить. Ще раз: капітан вищий на зріст за слюсаря. Зробіть ласку і не осоромте свого вчителя, сер, не допустіть, щоб з вас насміхалися. Ну а тепер — уперед. Чекайте мого сигналу.
І він зник у темряві, а я поповз на попереднє місце. Підібравшись до капітана впритул, я підігнув коліна і приготувався до стрибка.
Обидва куклукскланівці все ще розмовляли, засмучені тим, що їм доводиться так довго чекати. Потім вони знову згадали нас і висловили надію, що Слизняк зуміє рознюхати, де ми зупинилися. Раптом почувся тихий голос Вірної Смерті:
— А ось і ми, джентльмени! Бережіться!
Я вмить скочив на ноги і вчепився капітанові в шию так, як велів Вірна Смерть. Стискаючи йому горло, я повалив його на землю, притиснув обличчям до землі і сів на нього верхи. Він так і не встиг видати ні звуку, і вже нерухомо лежав піді мною. З темряви випливла згорблена фігура вестмена. Старий вдарив капітана по голові руків’ям револьвера і сказав:
— Відпустіть його, а то справді задихнеться! Для новачка ви впоралися навіть дуже непогано. Судячи з того, як починаєте, у вас достатньо хисту, щоб у майбутньому стати хорошим вестменом. Беріть свою жертву і ходімо.
Він узяв на плече одного, я — другого бандита, і ми попрямували до задніх дверей будинку. Вірна Смерть тихенько пошкрябав у двері, і Лянґе відразу ж відчинив нам.
— Що це ви принесли? — запитав він, намагаючись у темряві розгледіти наш вантаж.
— Зараз побачите, — весело відповів вестмен. — Зачиняйте двері і проходьте в кімнату.
Ми поклали наші трофеї на підлогу, і зусібіч пролунали приглушені вигуки подиву.
— Тисяча чортів! — вигукнув сусід Лянґе. — Та це ж два куклукскланівці! Вони мертві?
— Сподіваюся, що ні, — відповів Вірна Смерть. — На щастя, я взяв із собою на розвідку цього юнака, а то б сам не впорався. Він неабияк допоміг мені і навіть переміг ватажка банди.
— Ватажка? Чудово! Але де ж ховаються інші й чому ви притягли сюди цих двох?
— І вам ще треба щось пояснювати? Про це ж легко здогадатися. Ми з цим юнаком одягнемося зараз у їхні блазнівські балахони і приведемо сюди всю банду, яка вичікує сигналу у стайні.
— Чи ви здуріли? Це дуже небезпечно. А якщо вони здогадаються, що ви не ті, за кого себе видаєте?’
— Не здогадаються, — самовпевнено відповів мій товариш. — Вірна Смерть хитріший за них, та і юнак не настільки дурний, як може здатися.
І він переказав усе, що ми підслухали. Тепер за його планом я мав зіграти роль «слюсаря», піти до стайні і привести всю зграю в будинок, а сам він переодягнеться капітаном ку-клукс-клану.
— Само собою зрозуміло, — додав вестмен, — що будемо говорити лише пошепки, бо так усі голоси звучать однаково.
— Ми не будемо заважати вам, — сказав Лянґе-старший. — А що тим часом робити нам?
— Тихенько вийдіть у двір і принесіть кілька кілків, щоб можна було швидко і надійно підперти двері спальні. Потім гасіть світло і ховайтеся. От і все, що ви повинні зробити. А що треба буде робити потім, поки що важко передбачити.
Батько і син пішли по кілки, а ми з вестменом взялися знімати з бранців ку-клукс-кланівський одяг. На чорних балахонах капітана були білі нашивки. У капітана нашивка мала форму кинджала і була пришита на каптурі, на грудях і на стегнах. У «слюсаря» нашивки були у формі ключів. Мабуть, кинджал був символом ватажка. Бандита, який залишився у кнайпі, щоб вивідати, куди ми втекли, звали Слимаком, і, ймовірно, його одяг прикрашали нашивки у вигляді равлика.
Коли ми саме стягували з капітана його бриджі, він отямився, здивовано глянув на нас і спробував схопитися на ноги, простягаючи руку до порожньої вже кобури. Але Вірна Смерть миттю притиснув його назад до підлоги, приставив ніж до грудей і пригрозив:
— Тихіше, друже, навіть не думай кричати або пручатися, а то це лезо опиниться в тобі.
Капітан, чоловік років тридцяти, зі стриженою борідкою, був схожий на офіцера французької армії. Різкі риси обличчя, смаглява шкіра і сліди випробувань на обличчі видавали, що він житель Півдня. Він помацав те місце на голові, куди впав удар руків’ям револьвера, і запитав:
— Де я? І хто ви такі?
Баффало Білл Коді серед індіанських вождів та державних службовців США в резервації Пайн-Рідж. Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.
— Ви в будинку містера Лянґе, того самого, якого ви надумали пограбувати,
