Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський

- А чому ти не питаєш, як мене сюди занесло? - поцікавився Тишкевич.

- Та я… - Дурна Сила все ще не міг упоратися з дрохвою. - Я ж було напочатку хотів запитати вас про це, а ви якось убік звернули.

«І справді - дурна сила, - подумав Тишкевич. - Схоже, в голові у нього гуляє вітер…»

Тоді ще раз у задумі потер шию і мовив:

- Довго розповідати. Та й не для чужих вух та історія. А ти, може, візьмеш і вибовкаєш її будь-кому. Бо хто ж тебе зна…

Демко вільною рукою бухнув себе у груди так, що вони загуділи, мов дзвін.

- Та я… - обурено почав він. - Щоб я… Та ніколи. Їй же Богу!

Тишкевич зітхнув так важко, ніби іншого виходу не мав.

- Ну, гаразд, - згодився він. - Ти, хлопче, бодай раз замислювався над тим, чому татари так несподівано налітають на наші села? Стежиш за тим степом, стежиш, здається, і миша не проскочить - а татари вже в тебе за спиною!

- А й справді, - Демко навіть про дрохву забув, так вразили його ці слова. - Не встигнеш і озирнутися, як вони вже поруч.

- Гадаєш, то просто так? Ні-і, голову даю на відсіч, що хтось із наших вказує їм дорогу.

Демко закліпав очима.

- Не може бути! - не повірив він.

Тишкевич роззирнувся довкола і, хоч аж до обрію не було жодної живої душі, пошепки мовив:

- А я знаю, хто це. Худорлявий такий, смаглявий, і кінь у нього гарний, хоча й не дуже показний. А зовуть того запроданця Швайкою. Еге ж, вдає, начебто стереже степ від чужинців, а насправді - все навпаки.

- Швайка? - отетерів Демко Дурна Сила. - Та ви що? У нас же кажуть, що його татари не можуть зловити, такий він моторний! Кажуть, що і в Криму він був, і аж до Дунаю діставався…

- Можливо, - згодився Тишкевич. - А не зловлять його тому, що й не ловлять. Він сам до них з вістями їздить. Ну, хіба що про людське око трохи поганяються за ним.

- Ти диви… А я, здається, бачив його. Саме за Воронівкою. Я худобу пас, а він на Переяслав простував. Еге ж, такий, як ви кажете - худий і смаглявий, мов турок. І дивиться якось з-під лоба. Дід Микола привітався з ним, а потім і каже мені:

«Бачив? Це той, що вганяє татарам добрячу швайку в одне місце!»

- Ото ж бо й воно, - сказав Тишкевич. - Тільки кажуть. А насправді зовсім не так. То ж я й хочу вивести його на чисту воду.

- А де ж він зараз?

- Здається, десь неподалік, у плавнях. Вивідує, мабуть, скільки людей козакує і де саме. А потім усе видасть степнякам.

Проте Демко Дурна Сила виявився трохи метикуватішим, аніж гадав Тишкевич.

- Чому ж тоді ви опинилися тут, а не в плавнях? - поцікавився він. - І шапка на вас якась не наша.

- Молодець, - похвалив його Тишкевич. - Одразу видно, яке в тебе око спостережливе. А опинився я тут тому, що повертаюся від татар.

Демкові перехопило подих:

- Від татар? - по хвилі перепитав він, не вірячи власним вухам.

- Саме так. Пан Кобильський послав мене з викупом за його людей. До речі, - Тишкевич націлив пальця на Демка, - за тебе він також дав викуп. І чималий, бо я йому підказав, що таких міцних та вірних хлопців, як ти, пошукати треба.

І хоч Демко ще до пуття й не знав, вірний він панові Кобильському чи ні, усе ж така похвала припала йому до душі.

- Ну, звісно… - зніяковіло промимрив він. - Але ж навіщо ви дали викуп за мене? Адже я, як бачите, сам утік.

- Та хіба ж ми знали, що ти у нас такий нетерплячий? - посміхнувся Тишкевич, проте його обличчя одразу набрало заклопотаного виразу і він запитав:

- То як же нам тепер бути?

- Ви про що? - не зрозумів Демко.

- Про те, що за свій викуп маєш заплатити.

- Та навіщо платити, коли я й так утік?

- Ні, парубче, так не годиться… Втік ти чи не втік, а за викуп треба панові платити. Чи, може, грошей катма?

- Та нема, - признався Демко. - Ні в діда немає, ні у родичів…

Тишкевич поплескав спохмурнілого хлопця по плечу.

- Не суши собі голови, - сказав він. - Я тобі допоможу. Тільки доведеться нам з тобою трохи затриматися у плавнях.

Демко відсторонився від Тишкевича.

- Я до діда хочу, - сказав він. - Дід, мабуть, переживає.

- Нікуди твій дід не дінеться. А плавні нам потрібні тому, що тут, - він погладив широкий пояс, - дещо є. То ж закупимо хутра у козаків і продамо їх у Маньківцях, Черкасах чи Переяславі. Частина виторгу - твоя. Тож за рік-другий зможеш сповна віддати панові свій борг. Ну то як - згода?

- Та я… - усе ще вагався Демко. - Мені б з дідом порадитися.

- Повернешся - тоді й порадишся. А залишатися, хлопче, треба. Бо не лише в багатстві слава. Треба, кажу тобі, вивести того татарського вивідника Швайку на чисту воду. То підеш зі мною, чи так і залишишся в степу?

- Та на біса мені цей степ! - вигукнув Демко. - Знаєте, як я тепер ненавиджу цю татарву з їхніми посіпаками?

Дурна Сила стис великого, мов кавун, кулака. Тишкевич подивився на нього і тихо порадів, що знайшов спільну мову з його власником.

А Демко знову зажурився.

- От тільки де взяти коней? - сказав він. - У степу без коня, самі знаєте…

- Можеш покластися на мене, - заспокоїв його Тишкевич. - Тут неподалік пасуться татарські табуни. То я в пастухів одного куплю для тебе. Гроші, кажу, ще є. А згодом віддаси.

- А це небезпечно?

- Ти про що?

- Ну… йти до тих пастухів… - схоже, Демкові зовсім не хотілося залишатися самому в степу навіть на коротку мить. - Вони ж можуть вас схопити.

- Навряд чи посміють. Ти десь тут заховаєшся, а я сам поїду. І не хвилюйся, я знаю, як з ними розмовляти… - Тишкевич показав якийсь блискучий круглячок. - Це охоронний знак. Мене чіпати не можна, бо я ж тут у справі