Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

— Так! Справжній віслюк! Тільки віслюкові робити таке.

Зате Гончаронок Тодор Гнатович, бухгалтер і член селищної Ради, чомусь особливо образився на явно невідоме йому слово «віслюк».

— Ану, повтори! Ану, повтори, повтори!

— Я тобі повторю! — «ковбой» схопив Гончаронка за грудки.

— Висоцький! — почав благати той. — Чого дивишся на бандитське поріддя?

І тут від натовпу відділився високий, винятково стрункий і міцний чолов'яга років сорока з гаком. Чуб темно-русий, світлі очі примружені. В рухах лінива грація, з якої видно: може бути несподівано рухливий. Кіс прямий, рот непомітно усміхається. У великій долоні маленький батіжок.

— Постарайтеся, Ігнасю Яковичу, — сказав він сам собі. — Ну що, справді, за неподобство чиниться.

І легко, як кошенят, розвів Гончаронка і Змогителя, тримав їх витягнутими руками.

— Ну, нехороше. Ну, бійка буде, — ліниво умовляв він. — Ну, міліція. Ну, п'ятнадцять діб. Ну, небо в густу клітинку, бухгалтер великого колгоспу, член селищної Ради — і п'ятнадцять діб. Негоже. Вчитель рідного слова — й тротуар перед школою підмітає.

— Ігнасю! — горлав Гончаронок. — Пусти, дай дорватися.

— Та не пущу, — ліниво сказав Висоцький.

— Сука ти! Пусти, пусти, поріддя свинське! Пусти, чорт смалений!

І тут Висоцький невідомо чому озвірів.

— Ти про брата… Скільки… м-мож… Ти, гадюченя… Ти, хробак.

Відштовхнувши Змогителя, він схопив Гончаронка, видер у нього портфель, схопив за карк і за руку і мовчки почав тузати. Так, що стало страшно за життя того.

— П-пусти… П-пусти.

Настав час втрутися й рятувати всіх від гарячковості.

Я почав наводити апарат, вибирати позицію. Хтось цикнув, і поступово сварка почала вщухати. Останній випустив бухгалтера Висоцький. Вигляд в усіх був збентежений, а в декого — сполоханий. Я навіть не чекав.

— Ви хто такий? — перший очумався Ольшанський.

— А чи не все одно?

— А нащо ви це робите?

— А буде хороша ілюстрація на тему. «Життя в Ольшанській окрузі».

І я клацнув ще й мур і юнаків на ньому.

— Ей! Це ще нащо? — крикнув здалеку голова Ольшанський.

— Я Антон Космич. Приїхав досліджувати Ольшанський замок і костьол. Маю відношення до організації по охороні пам'яток, між іншим, і оцього вашого замку. Застав приємну картину руйнування і зафіксував. До відома сучасників і на згадку нащадкам. Вдячним нащадкам.

Діти навколо Шаблики зареготали. І цей сміх вивів голову з терпіння:

— Вийміть плівку.

— І не подумаю.

Він кинувся до мене з грацією і спритністю бегемота. За ним Гончаронок і Висоцький. За ними Змогитель і Шаблика.

— Подумали б ви, Ничипоре Сергійовичу, що це одна з окрас краю, — показав голові на замок Шаблика.

— Ти мені батьківщину за мій рахунок не рятуй, — кинув йому голова.

До мене підступили Гончаронок з Висоцьким:

— Ти… ти звідки?… — ось-ось узяли б за барки.

В цю мить чоловік, запорошений борошном, у кепці козирком назад і з повним кортежем безпородних собак наблизився до нас, пройшов між нами, як розігрітий ніж через брус масла, став і втупив дикуваті уважні очі в наші обличчя. Розглядав, як сновида, схиляючи голову то на одне плече, то на друге, і очі були нерухомі, і я помітив, як усі ніби зів'яли, опустили руки й відступили. Чоловік подивився, покрутив заперечливо головою і відійшов кроків на чотири.

— Н-ні-і. Га? А-а-ні! — тихо сказав він.

Суперечка знову почала було розгоратися.

— Не смійте більше робити цього, — сказав я.

— Хто це тут ще такий? — підліз Гончаронок.

— Помовч, а то я тобі…

— А ви не кричіть на мене, наче якийсь африканський папуас, — не вгавав він.

— Новогвінейський бушмен, — поправив я.

Чим би все це закінчилося — невідомо. Але в цей момент від муру долетів крик двох десятків голосів. Туди поспішили діти, і ми також кинулися туди.

На землі лежав, незручно підвернувши ліву руку, юнак років сімнадцяти. Один з тих, що тільки-но були нагорі і там довбали ломами. Цей чорнявий юнак один з тих «кладночан-граків», як їх справедливо називають.

— Що з тобою, Бронеку? — з тривогою запитав Шаблика.

— Розбився? — це голова.

— Здається, ні, — юнак сів, поморщився, підтримуючи правою рукою ліву.

— Вивих, — сказав Гончаронок. — Потягніть за руку.

— Ні, — Шаблика обмацав юнакову руку. — Перелом. Швидше в лікарню.

Знаю, я робив жорстоко, не по-людськи, але треба було стримати ту мавпу, яка вирішила робити таке із замком, та ще й з ризиком. Ну, а якби не рука, а шия. І тому я клацнув і цю сценку.

— От і маєш, — мало не заплакав Висоцький, показуючи на те місце, де, видно, хлопець переламав руку і де піджак був подертий. — Он і піджак роздер.

— Подумаєш, один піджак, — з погордою сказав Бронек. — Мені це все одно як Радзівіллу, коли б у нього в одному з маєтків порося здохло.

— Моли бога, хлопче, про здоров'я, бо молити про розум тобі пізно, — сказав я.

Голова, Гончаронок і Висоцький явно зібралися залишити поле бою. Але залишити його мовчки означало визнати себе переможеними. Тому Ольшанський спитав:

— Це ви хоч скажіть, для чого знімали?

— Бачите, не так давно був «Фитиль» про одного такого, — я сказав це, хоч і знав, що кажу пусту погрозу. — Може, знімки в майбутньому й знадобляться.

— Вийміть плівку, — сказав Гончаронок.

— Ви, здається, не охорона, а це не номерний завод, — відказав я. — Вийму. В темній кімнаті з проявником.

Чому саме — не знаю. Але ніколи я не бачив чоловіка, який так розхвилювався.

— Ви…

— Відставити, — сказав голова. — Справді, погарячкували. Що нам, клином зійшовся для загону цей замок? Та й чому тут, справді, горіти? Словом, буде загін не тут. Гей, спускайтеся звідти! — подивився на дітей, що стежили за сценою, і додав спеціально для мене: — А з вами поговоримо…

— Так, — підхопив Гончаронок. — З вами, що тут без року неділя, а підкопується під авторитет керівників, ми ще поговоримо.

— Охоче. Тим паче, що найбільше підкопують авторитет керівників такі, як ви.

Ольшанський, видно, хотів вилаятися, але махнув рукою. Вони пішли, і тут несподівано заголосив їм услід чоловік у кепці задом наперед:

— Ага! Ага! Ось вам божа кара. Ламали? Замок? А ви знаєте, що тут було?! Ось вам… Що тут було! Ось вам божа кара.

І рушив за ними в супроводі кортежу своїх собак.

І тільки тепер я зрозумів, що чоловік цей — божевільний.

— Змогитель Михась Іванович, — «ковбой» подав мені руку. — Місцевий викладач білоруської мови.

— Шаблика Ригор Іванович, — сказав другий. — Вчитель історії. Дякую вам, ви прийшли вчасно.

— Два Івановичі, — сказав я. — Що ж, Космич Антон Глібович. Історик.

— Гадаю, добра нагода нам зараз піти в