Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході - Кормак Маккарті

Відсутність ветерана зауважили тільки ввечері. Суддя пройшов крізь дим багать, на яких готували їжу, і присів проти Тоудвайна і малюка.

Що сталося з Чемберсом? запитав він.

Думаю, він утік.

Утік.

Думаю, так.

Він був уранці?

З нами його не було.

Я так зрозумів, ти відповідав за свою групу.

Тоудвайн сплюнув. Він, здається, відповідав сам за себе.

Коли ти бачив його востаннє?

Учора ввечері.

Але не вранці.

Уранці ні.

Суддя роздивлявся його.

Чорт, вилаявся Тоудвайн. Я припустив, що ти знаєш, що він утік. Він начебто не такий малий, щоб не помітити його відсутності.

Суддя позирнув на малюка. Потім знову на Тоудвайна. Потім підвівся і пішов.

Уранці зникло двоє делаварів. Загін поїхав далі. Опівдні вони почали сходити до межигір’я. Шлях пролягав крізь заріст дикої лаванди і сизої юки під вершинами Анімас. Над вервечкою вершників здійнялася тінь орла на височенних скелястих вежах, і вони кинулися видивлятися його у ламкій і незаплямованій блакиті. Проїхавши крізь підлісок з однохвойних сосен і кущового дуба, вони перетнули межигір’я, поросле високим сосняком, і рушили далі гірською стежкою.

Увечері вибралися на високогірне плато, де на північ розгортався чудовий краєвид. На заході сонце сідало, гинучи у вогні, і звідти тягнулася вгору нескінченна колона дрібних пустельних кажанів, а на північ по всьому мерехтливому периметру світу накочувалися димом далеких армій клуби пилюги. У довгих синіх сутінках лежали чіткі складки гір, схожих на зіжмаканий вощаний папір, у який загортають м’ясо, десь посередині відсвічувало глазур’ю дно висохлого озера, наче місячне Море Дощів, і табуни оленів в останніх присмерках поспішали рівниною на північ, де панували голодні вовки, чий колір зливався з пустельним покровом.

Ґлентон спинив коня і довго споглядав цю панораму. Вітер на плато шмагав поодинокий сухостій, і той деренчав, наче земля досі відлунювала піками і списами давніх сутичок, які назавжди лишилися незаписаними. Неспокій ширився всім небом, ніч швидко впала на звечорілий край, і лише сірі пташки пурхали, тихо скрикуючи, навздогін сонцю. Ґлентон злегка підштовхнув коня. Він зник, а за ним зникли й інші, намагаючись, попри труднощі, знищити темряву.

Того вечора вони отаборилися на рівнині біля підніжжя осипища, і саме там сталося напророчене вбивство. Білий Джексон добряче перебрав у Ханосі і впродовж двох днів їхав крізь гори похмурий і з почервонілими очима. Скуйовджений і без чобіт, він сидів проти вогню, цмулячи з фляжки аґуардьєнте[119], оточений товаришами, вовчим завиванням і нічним провидінням. Так він сидів собі, коли підійшов чорношкірий, кинув на землю чапрак зі шкіри бізона, усівся на нього і розкурив люльку.

У таборі розклали два багаття, і не було жодних правил, явних чи неявних, кому де сидіти. Та коли білий Джексон позирнув на інше вогнище і помітив, що делавари, Джон Макґілл і новачки вечеряли там, він вилаявся крізь зуби і махнув рукою в їхній бік, запропонувавши чорному Джексону звідси забиратися.

Тут, поза межами закону, всі домовленості були ненадійні. Чорношкірий звів на нього очі від своєї люльки. У деяких чоловіків навколо багаття очі відбивали вогонь, скидаючись на розпечені вуглинки у черепі, в інших ні, а от очі чорношкірого були наче довжелезні коридори, якими голу затяту ніч переправляли від того, що лишилося позаду, до того, що чекало попереду. У нашому загоні кожен може сидіти там, де йому зручно, відповів він.

Білий мотнув головою — одне око напівзаплющене, губа відвисла. Його пояс з револьвером лежав скручений на землі. Він дістав його, витягнув пістолет і звів курок. Четверо чоловіків підвелися і відійшли від багаття.

Ти хочеш мене застрелити? запитав чорношкірий.

Якщо не забереш свою чорну дупу від цього багаття, я відправлю твій труп на кладовище.

Чорний Джексон поглянув туди, де сидів Ґлентон. Той дивився на нього. Він вставив люльку до рота, підвівся, підняв чапрак і засунув під пахву.

Це твоє останнє слово?

Останнє, як суд Божий.

Чорношкірий ще раз позирнув через багаття на Ґлентона, а потім зник у темряві. Білий поставив револьвер на запобіжник і поклав його на землю перед собою. Двоє з тих, що відходили, повернулися до багаття та зніяковіло стали поруч. Джексон сидів, схрестивши ноги. Одна рука на стегні, а друга з тонкою чорною сигарилою на коліні. Найближче до нього сидів Тобін, і, коли з темряви вийшов чорношкірий, тримаючи обіруч «бові», наче знаряддя якогось ритуалу, той почав похапцем зводитися на ноги. Білий Джексон звів на чорношкірого сп’янілі очі, чорний Джексон зробив крок уперед і одним змахом відтяв йому голову.

Темна кров шугнула з оцупка шиї двома товстими мотузами та двома тоненькими змійками, які, вигнувшись, зашипіли у вогні. Голова з виряченими очима покотилася ліворуч і зупинилася біля ніг колишнього священника. Тобін відсмикнув ногу, підхопився і позадкував. Вогонь задимів, почорнів, угору здійнялася сіра хмара диму, а колоноподібні дуги крові поступово вщухли, і лише у шиї щось ще тихенько булькало, наче вариво, а потім стихло і воно. Джексон сидів, як і раніше, лише без голови, наскрізь просякнутий кров’ю, із сигарилою між пальців, нахилившись до темного задимленого грота у полум’ї, куди згинуло його життя.

Ґлентон підвівся. Чоловіки розійшлися. Ніхто не прохопився жодним словом. Коли вони на світанку лагодилися в дорогу, безголовий труп і далі сидів собі, наче вдягнений у саму сорочку вбитий анахорет з босими ногами у попелі. Хтось забрав його револьвер, але чоботи стояли там, де він їх залишив. Загін рушив далі. Вони не проїхали і години рівниною, як на них напали апачі.

IX

Ambuscado[120] — Мертвий апачі — Порожнистий ґрунт — Гіпсове озеро — Trebillones