Безумці - Олександр Ашотович Насібов

Ніж і пакет покладено до кишень штанів, в одній з яких уже лежить сітка для волосся.

Карцов стискає руку рятівника. Ковзнувши за борт, він зависає на тросі.

Ось і вода.

Він випускає трос. Той миттю йде вгору — Джабб поспіхом ховає його, щоб не лишилося слідів.

Чорне небо засіяне великими зірками. Вони мерехтять, пульсують. Деякі спалахують і, настовбурчивши вогняні хвости, тихо котяться небосхилом у чорну теплу воду.

І в цьому дивному світі, лишивши позаду острів та базу, пливе Карцов, пливе невідомо куди, знову сам у нічному океані.

Що чекає на нього?

Чи зустріне він конвой, про який казав Джабб. Дуже мало надії, що кораблі з'являться саме в ці години, помітять у темряві плавця, візьмуть на борт, врятують…

Карцов заплющує очі. Він так виразно бачить корабель, який раптом з'явиться на його шляху… Відпочине, одіспиться, отямиться. Минуть роки. Відгримить війна. І ось він дістає наказ прийти на цей тричі проклятий острів. Прийде туди на радянському бойовому кораблі, буде в парадному мундирі, при всіх орденах. І знайде тих, що допитували його і засудили… Та головне — зустріне Джабба. До його форменки він пригвинтить свій найдорожчий орден. Можна уявити, які будуть у Джабба очі! Джабб не вимовить ні слова, тільки витягне з кишені штанів кулак, розтулить його, і в ньому опиняться дві сигарети. І вони покурять і помовчать…

Набігла хвиля, накрила з головою. Карцов відпльовується, рукою одкидає назад мокре волосся. Треба плисти! До мети щонайменше дванадцять миль. Мета — це далека скеля, яку було видно з борту лінкора.

Мабуть, він допливе до скелі опівдні. Видершись на неї, вивчить становище в морі. Потім — сон. Він проспить цілу добу. Відпочивши, поїсть — у нього є харч. Та ні, діло не таке уже й кепське! Щоправда, немає прісної води, але тепер холоднувато, пити не хочеться, і Карцов якось не думає про воду. До речі, її можна знайти на скелі — джерело або дощова калюжа…

Світанок підкрадається непомітно. Здається, все так же темно, але ось уже можна відрізнити воду за два метри від себе, потім — за три, за чотири… Поступово з молочної імли проступає широка морська смуга, оповита рухливою плівкою.

Де ж скеля?

Карцов даремно вдивляється в море. Скелі нема, хоч за часом він уже повинен побачити її. Чи не збився з курсу?

Напружуючи всі сили, він трохи підводиться у воді; витягнувши шию, ретельно вивчає горизонт.

Він дедалі більше вірить, що скеля — це порятунок. Видереться на неї — його неодмінно помітять з корабля, що йтиме мимо. Його побачать, візьмуть на борт, привезуть на батьківщину. Тільки б знайти скелю!

Раптом налітає шквал.

Вітер шматує море на дрібні лихі хвилі, розкидає їх на всі боки, жбурляє до неба клапті жовтої, вкритої бульбашками піни.

До носа занурений у розбурхану воду, Карцов відчайдушно бореться з стихією. Хвилі штовхають його, хльоскають в потилицю, в обличчя; вода заливає рот.

А шторм дужчає. Важчають вали. Кожен, наздогнавши плавця, підіймає його на гребені, щоб одразу скинути, заплеснути, розчавити.

Про те, щоб плисти в потрібному напрямку, Карцов уже не думає. Всі зусилля зосереджено на одному: не захлинутися, вдихнути повітря, перш ніж накриє нова хвиля.

Вітер розкидав клапті туману, і гігантське сіре громаддя постало, несподівано, за якихось півмилі. Карцов бачить похмурі круті стіни і намисто бурунів під ними. Рифи? Так, скеля в кільці рифів.

Велика хвиля. Плавець на її гребені. Тепер скелю видно краще. До неї зовсім близько. Та він уже не поспішає. Треба все оглянути, знайти місце, де можна вийти з води.

Знову й знову здіймається Карцов на хвилях, наближаючись до скелі. Це монолітне громаддя, вгорі рівне, а в нижній частині помережене тріщинами та заглибинами. Перед ним — пасмо скель, що вистромили з пінявої води чорні вищерблені ікла. Якщо навіть пощастить прослизнути крізь ланцюжок рифів, шансів на врятування мало — перша ж хвиля може розтрощити плавця об гранітний бік скелі.

Вихід один — обійти скелю й дістатися до неї з затишного боку.

Карцов рвучко повертає.

Плисти стає ще важче — тепер він рухається навперейми шторму, в хаосі з води, піни, з тугих, як гума, повітряних течій. Він напружує всі сили, та марно. Щосекунди гуркіт прибою дужчає. Його відносить.

Кілька гребків, і він обертається. Скеля зовсім поряд — виразно видно, як хвилі вриваються в щілини та дірки її нижньої частини, випліскуються звідти, знову накидаються на каміння.

От-от Карцева підхопить і потягне на риф.

Але він зовсім спокійний. Певно, є межа, перейшовши яку людина вже не підвладна страхові.

До рифів — метри.

З води висувається камінь з зубчастою, як гребінець, верхівкою. Хвилі роздрібнюються на ньому, найбільші — перекочуються через «гребінець».

Пунктир підводних бескидів тягнеться по обидва боки цього каменя, оперезуючи скелю. А поміж рифами та скелею щось подібне до водяного коридора. Майже тиха вода.

Плавця підтягнуло до «гребінця» впритул.

Майнула страшна думка — промчати над ним на вершечку хвилі. Та це нездійсненно: потрібна велика хвиля, звичайна жбурне на кам'яні зубці.

Хвиля підіймає Карцова. Вище, ще вище! Він над рифом.