Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська

– Може, ми б уже йшли? – запропонував я, не висуваючи очей з-під картуза. – Скоро обід. Я вже трохи голодний.

– Тобі що, бабусиного киселю мало? – обурилася Ксенька.

Жінки! У них свій погляд на харчування. Кисіль я їв дві години тому. І взагалі, мені набридло тут сидіти. Я підвівся і поправив картуза.

– Ви як хочете, а я пішов. Мені тут нудно.

– Я також, – підвівся Павло. – Зачекай на мене.

– Геей, дивіться! Лелека! – гукнула Анетка й смикнула мене за лікоть.

«До мене на ви? Непогана ідея», – подумав я. Ніякого лелеки я не бачив.

– Ось там, далеко, бачиш?

Або у мене було щось із зором, або в Анетки погана уява.

– Ходімо, – смикнув я Павла, і ми розвернулися.

Павло озирнувся ще раз. Він уже бачив і гладив сто лелек. Ксенька тисячу. Павло отримав від Анетки чергового щигля.

Я бачив лелеку вперше не з енциклопедії. Ми бігли всі разом до косовиці. Суха гостра трава колола ноги. Мені не боліло. Ксенька загубила сандалик. Цього разу верталася Анетка.

Я справді ще ніколи не бачив лелеки зблизька. Він стояв на одній нозі і не втікав, наче на щось чекав. Він навіть не рухався, а мовчки стежив за мною. Його око нагадувало мокрий живий ґудзик. Я простягнув йому руку. Лелека опустив на землю другу ногу, відступив на крок убік і сіпнув крильми.

– Дивіться, у нього зламане крило, – загорлала здалека Ксенька.

Вона вже отримала від Аннетки свій сандалик. Лелека злякався її крику і ще раз спробував звести крила. У нього нічого не вийшло. Він спробував бігти. Мені здалося, що в нього ще й хвора нога. Дівчата зловили лелеку Ксеньчиним светром. Нести його було нелегко. Я спробував теж. Із Павлом.

– Це буде мій! – не вгавала Ксенька. – Він мусить принести мені сестричку! За Катрусю мене всі сварять. А рідною можна розпоряджатися, як хочеш. Мама все одно в Італії і не буде мене сварити.

– Така велика, а не знає, що лелеки дітей не приносять, – подумав я вголос.

– Знаю! – перекривила мене Ксенька. – Я так, про всяк випадок. Можливо, це чарівний лелека і принесе! – виправдовувалася вона.

Дівчата вирішили реалізувати себе в галузі медицини. Оскільки пацієнт уже знайшовся, вони хотіли поставити його на ноги і на крила. Лікарський штаб організували в Анетки. У неї – найнадійніше.

Того ж дня розійшлася чутка, що якісь дві таємні особи (їх швидко виявили), проникли у сільський медпункт (тут працювала Анетчина мама) і винесли кілька шприців, термометр, таблетки, навіть лікарську слухавку. Ці ж дві особи повиносили з домашніх аптечок цілу купу медичних засобів. Усе це опинилося в Анетки в стодолі. Я не знаю, як займалися лікуванням дівчата, бо ми з Павлом мусили дбати про корм. Наше прагнення врятувати птаха від голоду було однозначне. Традиційна кухня лелеку не приваблювала. Я приніс йому навіть вареника зі сливою. На кисіль він також не реагував. Про чипси не було й мови. Про пряники теж. Особливо після того, як Павло зламав собі зуба. Нічого не вдієш: нам довелося стати виловлювачами жаб у сільському болоті. У наш потічок вони чомусь не приходили.

Нам на допомогу прийшла Анетка. Вона десь по дорозі знайшла мертвого плазуна, яким лелека без негативних для себе наслідків (з нашою активною допомогою) поживився. Досить-таки неприваблива процедура. Коли я на це дивився, у мене почав боліти живіт.

Цілителям не завжди щастить! Я це зрозумів аж тепер. Щастя було не на нашому боці. Тому нам довелося захоплювати мешканок боліт живими та засовувати їх у дзьоба пацієнтові, який відмовлявся їх споживати. Керувала парадом Анетка. Як тільки вона докінчила процес годування, ми сподівалися, що жаби вже давно у шлунку. Ще б пак! Упольована здобич вистрибувала із дзьоба лелеки й починала мирно мандрувати лікарським штабом. Добре, що не було Ксеньки: вона б оглушила лелеку своїм писклявим криком. На це надійшла Катруся. Вона ще так ніколи не тішилася. За кілька хвилин усі жаби в непритомному стані були в неї у кишені. Після цього годування пацієнта продовжувалось.

Лікарями ми побули лише два дні. Може, через неправильно обраний курс лікування або неточний раціон лелека не вижив. Я не ходив на його похорони. Знаю тільки, що його ховали з урочистостями. Я не запитував, хто виконував роль священика. Напевне, Павло. Того вечора я довго не міг заснути. Весь час бачив сумне око лелеки.

Можливо, Ксенчина мама і без нього народить Ксеньці сестричку?

Чи то вже хлопці для того народжуються, щоб щось витворяти, чи то їх на все підбивають дівчата, того я вже не знаю. Знаю тільки, що цього разу все було дуже серйозно.

Дід Орко Ксеньці таки набрид. Його недолюблювала Ксенчина баба. Я не допитував, за що, знав тільки, що дід Орко якийсь дивний, що мало спілкується з іншими, і що раніше він жив у Сибіру.

Ксенька вирішила діяти. Анетка не була захоплена Ксеньчиним планом.

– Що тобі поганого зробив дід Орко? – допитувалася вона в Ксеньки.

– А що доброго? – відгризалася Ксенька. – Минулого року він сварився, що ми обірвали його виноград.

– Правильно сварився, і що?

– Ти як хочеш, а я від плану не відступаю, – сичала Ксенька.

За фарбою зголосилася іти Анетка. В її брата залишилася гуаш з уроків малювання.

– Найважливіша – червона. Я по телевізору бачив, – коментував Дмитрик. – Ти перевірила, чи її стане?

– Півбаночки, – Анетка про всяк випадок ще раз заглянула під кришечку.

– Малувато, – скривився Дмитрик.

– Тоді я – до крамниці, – запропонував Павлик.

– Ееее ні! До крамниці нам не можна. Нас можуть викрити. Треба щось інше придумати.

– Знаю, – піднесла руку вгору Ксенька. Вона вже трохи оговталася після весілля. – Мої батьки робили ремонт. Там стільки фарби було.

– Має бути не олійна, – поточнив я.

– Здається, коли малювали, олії не підмішували, – знизала плечима Ксенька.

– Темнота! Ти не про ту олію. Фарба є така, – підняв високо підборіддя Павло.

– Не сваріться, – спробував я їх примирити. Хай Ксенька біжить додому і принесе все, що в неї є червоного кольору.

– І светр? – Ксеньчині очі покруглішали.

– Фарбу. Всіляких сортів, тільки червону. Зв’яжися з дівчатами на свою голову, – покрутив губами Павлик.

– Гаразд, біжу! – кивнула головою Ксенька, поправляючи білі стрічки.

– Тільки так, щоб бабуся не бачила.

– За кого ти мене маєш! – Ксенька зміряла Дмитрика від голови до п’ят