Небезпечний свідок - Анатолій Сергієнко

– Вже йду, – сміючись, сказала жінка анітрохи не злякавшись, витерла салфеткою губи, швиденько звелася на ноги і удавано-стримано кивнула мені на прощання.

Він сердито пожував кінчик вуса, міцно взяв Наталю за лікоть, і вони рушили до виходу. Гарна пара, не зважаючи на неприязнь до чоловіка, подумав я, творчі люди, актори, одразу видно. Вхопив зі спинки крісла торбинку з першою книжкою, підійшов до вікна. Ов-ва! Блакитного кольору, майже новий «Мерседес»! Куди мені зі своїм «Жигулем», латаним перелатаним, п'ятнадцятирічної давності! Мабуть, нещодавно пригнав із-за кордону. Тепер усі так чинять, хто в комерцію кинувся. Отже, суперник – не її соратник по партії, ті в таких автівках не їздять, ходять пішки, щоб бути ближче до народу. Напевне і не актор театру. Ревнивець – ділова людина, бізнесмен.

Чоловік тим часом відчинив дверцята, впустив Наталю на переднє сидіння, обійшов спереду авто, сів за кермо. «Мерседес» безшумно рушив. Що не кажи, а машина престижна, комфортабельна, швидкість одразу набирає. Раптом з під'їзду, що навпроти кафе, обережно вирулила на вулицю біла «Волга» з двома антенами і затемненими вікнами, помчала вслід за іномаркою. Випадково чи стежать? Цікаво, за ким: за Наталею Гайдук чи за бізнесменом у сірій смугастій кепці?

Гайдуків з телефонами виявилось шестеро. Не так уже і багато для сімсот тисячного міста. Телефоністка з довідкового довго випитувала, на якій вулиці мешкає потрібна мені абонентка, здивувалася проханню дати адресу, й порадила звернутися до платних довідкових бюро, чомусь сердилась і нервувала, врешті мені вдалося по краплині вицідити з неї телефони, вулиці, номери будинків і навіть ініціали усіх шістьох Гайдуків. Четверо відпали одразу – ініціали не підходили. Залишилося двоє. Гайдук Н.К. мешкав по вулиці Тараса Шевченка, Гайдук Н.М. – Сагайдачного. Сагайдачного була ближче до кафе «Млинці».

Я старанно обвів кульковою ручкою номер Гайдук Н.М. – вирішив зателефонувати ввечері. На мить засумнівався і подумав про несерйозність намірів. Як можна, забувши про все, про лікарню, хворобу, сім'ю, свій вік, кидатися з азартом приватного детектива на розшуки незнайомої жінки?! Тобі ж, чоловіче, не вісімнадцять літ, коли розхристана уява тягне до пригод! У тридцять сім – не закохуються з першого погляду. Дивись на речі реально, подумай, облиш. Хочеш мати зайві клопоти, тобі нема чим зайнятися? На що, власне, розраховуєш? На взаємне почуття, любов? Сподобалася, поговорили, а далі?… Однак, як би себе не стримував, які б перешкоди не стояли на шляху, знав напевне, що не зупинюся, зателефоную обов'язково. Можна засумніватись на короткий проміжок часу, зважити всі «за» і «проти», викликати на допомогу почуття здорового глузду, нещадно критикувати власну поведінку, але ж чинитиму – як задумав.

Старенький, добряче подряпаний, з надщербленим диском, телефон-автомат висів на стіні в коридорі лікарні. Ввечері біля нього стояла завжди черга з хворих, але сьогодні нікого не було. Лише якась жінка з перев'язаною головою поволі човгала лікарняними капцями по давно нефарбованій підлозі, прямувала, мабуть, до туалету, що в кінці коридору.

Я зняв слухавку з важелю і опустив у щілину монету. Розгорнув записника, набрав номер. Якщо трубку підніме чоловік, зателефоную пізніше. Довго не було сигналу, нарешті щось клацнуло, почув уривок розмови, наче ввімкнулась міжміська, аж потім довгий гудок, певне, телефон нещодавно підключили до нової станції, не встигли як слід наладити.

Відповіла жінка, я одразу впізнав голос незнайомки.

– Добрий вечір! – сказав.

– Добрий.

– Гайдук Наталя Мирославівна?

– Так, а хто це?

– Турбує адміністрація кафе «Млинці». Сьогодні, приблизно о дванадцятій тридцять, ви забули у нас сумочку, чорну, шкіряну, з довгим ремінцем. Вибачте, але адміністрація змушена була в неї зазирнути, щоб встановити особу власника. Час тепер не певний, тривожний можна сказати. Всякі пройдисвіти довкола, конкуренти, рекетири, можуть і бомбу підкинути. То, коли ви зможете забрати свою сумочку?

На тому боці дроту запала на хвильку мовчанка.

– Ой, знайшлася! – радісно вигукнула жінка. – Щиро вам вдячна! Гадала – вкрали. Я тут недалечко живу, зараз прибіжу! Ви ж не йдіть, зачекайте!

Я проковтнув язик і ошелешено вп'явся поглядом у надщерблений диск. Що за чортівня! Про сумочку я просто так бовкнув, аби розмову зав'язати. Невже й справді жінка забула в кафе сумочку? Потер вказівним пальцем чоло, напружив пам'ять. Ось вона витирає салфеткою губи, підводиться, стримано киває мені на прощання. Вусатий добродій бере жінку за лікоть… Чи була в неї на плечі сумочка? Не пам'ятаю. Оце вскочив у халепу! Невже вкрали?

– Прибігайте хутенько, бо ми зачиняємо, вже по десятій, – трохи оговтавшись, промимрив я.

– Вже біжу, за п'ять хвилин буду.

Поклав слухавку на важіль. Події набирали цікавого, майже детективного змісту. Знайомство, сумочка, гроші, міліція. Він, у спортивних штанах з діркою на коліні, чекає жінку біля зачинених дверей кафе «Млинці». В руках целофанова торбинка з першою книжкою, зубною щіткою, милом і рушником, на якому клеймо обласної лікарні. Ні, рушник, мабуть, дадуть у слідчому ізоляторі.

Мої кросівки безшумно рушили по довгому коридору до виходу – назустріч долі.

– За-чи-не-но. – протяжно пробубоніла вахтерка в білому халаті й грудьми загородила двері. – Спати, усім спати, відбій!

– Громадянко, випустіть, пані… – вхопився я вільною рукою за клямку і подумав, що вийти з лорвідділення у цей пізній час буде набагато важче, ніж Остапу Бендеру забрати валізу з мільйоном у поштового бюрократа. – Товариш чекає… Випустіть на кілька хвилин. У Ріо-де-Жанейро летить, нічним рейсом, спеціально за ліками… Випустіть, товариш чекає!

– Нічого не хочу слухати! Що за Жанейро, не чула про такою? У нас режим. Негайно йдіть до палати! Хочете, щоб я чергового лікаря покликала?! Нехай завтра той товариш приходить.

– За годину літак, – умовляв я вахтерку, хапливо намацуючи в задній кишені металевого карбованця. – На п'ять хвилин, віддам рецепт і – назад.

– Тільки швидко, щоб лікар не бачив, – здобріла жінка, коли карбованець шубовснув у розчепірену кишеню. Почув навіть характерний звук падаючої монети, певне, кишеня була заповнена копійками.

Протяжно дзявкнув старий польський не змащений замок і двері відчинилися. Я проминув лікарняний скверик і вийшов за браму на вулицю. Жовтим оком миготів удалині світлофор. Вітер пощипував розпашіле лице. Вечори були вже прохолодні. Середина серпня, скоро літо лічитиме свої останні дні. Метрів за сто за рогом, на протилежній стороні вулиці кафе «Млинці», ясна річ, зачинене. Йшов швидко, поспішав, пильно придивляючись до перехожих: чи немає серед них чарівної незнайомки? Як повестися, що сказати? І смикнув же мене дідько за язик, бовкнув про сумочку! Уявив нашу зустріч:

– Ой, де ж моя сумочка?