Галка - Павло Федорович Автомонов
Мамонько бив пенальті без промаху і був від цього на сьомому небі. Та в Охріменка відпала охота стояти на воротях. Він. як і Овчаренко, здивований, чому не викликають іх. Насторожився і Мамонько: може, цим інженерам і його військовий фах знадобиться? Він забив ще одного гола і теж подався до штабу.
— Слухай, земляче! — звернувся до мене Охріменко. — В разі чого, замов за мене, за Овчаренка слово. Ми ж разом завжди, якщо не вважати поранення й госпіталь. Разом би й тепер…
— Спробую, але… — відповів я.
Лейтенант і гурт солдатів супроводжували мене до хижі, у якій був штаб полку. Усім цікаво, чому викликають так мало людей. Якщо приїжджають із стрілецької чи з артилерійської частини, то одразу беруть роту чи взвод бійців. А тут не більше десяти.
Неподалік від штабного будиночка я зустрів мічмана Непрана. Той таємниче підморгнув і сказав пошепки:
— Я відмовився. Підожду інших. Може, на флоті виявиться вільне місце…
— Прислали б тебе в запасний стрілецький, аби ти був потрібен флотові! — заперечив я. — Так швидко, думаєш, і нашим склепати оті підводні човни чи й торпедні катери?..
— Та почекаю ще. Туди не хочу… — промовив мічман.
Більше нічого не сказав, хоча по очах було видно, що повідав не все. Мабуть, так треба. І вже зовсім перевів розмову на інше, коли солдати у нього стали розпитувати, що там і як.
— Цікавилися, як нас годують у запасному. Заходжу в штаб.
За столом, збитим з дощок, троє. Тут, у запасному полку, всі меблі саморобні, як і хижі для штабного начальства і самого штабу, як землянки-бараки, у яких можна ходити на повний зріст лише посередині, по боках — нари з кругляків молодих ялин, беріз. Полк дислокувався у заболочених лісах поблизу Ладозького озера, на місці колишніх лісорозробок. Майже на поверхні — землянки: близько вода.
За столом, окрім нашого начальника штабу, ще два підполковники. Чорнявий підполковник перегортає мою особисту справу.
— Його вчора записали у частину гвардійських мінометів! — пояснив гостям начальник штабу.
— Що ж… Запитаємо в нього самого, — мовив чорнявий підполковник. — Як життя-буття, земляче?
— Яке може бути життя-буття у запасному в час облоги? їсти дають мало. Скоріше б у діючу…
— І вас завтра візьмуть у гвардійські міномети?..
Там же записано! — Записано… А що скажеш, земляче, якби тобі доручити особливе завдання? — поспитав чорнявий. Мене трохи здивували такі слова, і я відповів:
— Я солдат, а ви підполковник. Яке може бути особливе завдання, коли є Статут, є військова дисципліна, є наказ? Ви наказуєте, а солдатові виконувати.
— Але є такі бойові завдання, куди людина повинна іти по добрій волі, тому наказ тут ні до чого, — пояснив інший підполковник.
— Мабуть, треба летіти до партизанів? — запитав я, переконаний у тому, що ніякого іншого особливого завдання ці офіцери запропонувати не можуть.
— Так. У тил противника, на самостійну роботу, але не до партизанів…
— На самостійну?..
Одразу ж подумав про свого ротного, котрий готовий був муштрувати своїх солдатів наодинці. І раптом для рядового — самостійна робота. Хто ж відмовиться? Це ж, по суті, сам собі командир, і комісар, і начштабу?! Сам того не помічаючи, я засміявся, і це ще більше здивувало підполковників.
— Чого так весело?
— А хіба я сміюся? — сказав, уявивши той час, коли справді не буде наді мною влади старшин, лейтенантів і навіть оцих підполковників. — Готовий іти на особливе завдання, товариші підполковники! От тільки ніколи не стрибав з парашутом. Навіть не літав. Та і взагалі боюся висоти. Це від мами. У неї мігрень якась. Мабуть, передалася мені в спадок. Бувало, злізеш на грушу — голова обертом.
Присутні захихикали, а підполковник-земляк запитав:
— На чию ти грушу лазив?
— На чужу, товаришу підполковник!
— Тому й голова обертом ішла. Стрибати з літака, скажу я тобі, — вже перейшов на «ти» підполковник, — не так і важко. Найважче буде, коли ти, земляче, стрибнеш, бо ж не на партизанські вогнища доведеться десантуватися…
— Найважче буде там, на землі, точніше — в стані ворога, — додав другий підполковник.
— Хотів би взяти із собою ще двох хлопців. Обох знаю з осені сорокового року, — сказав я, згадавши Охріменка й Овчаренка.
— Хто вони за військовим фахом?
— Один — телефоніст, другий — комендор, наводчик гармати.
— Ми б і тебе не викликали, якби ти не був радистом. Телефоністи нам не потрібні. З артилеристами поки що теж почекаємо. Скільки передаєш на ключі п'ятизначних цифрових груп?
— До контузії передавав вісімнадцять. Тепер, мабуть, п'ятнадцять. Прийняти можу…
— Там доведеться передавати з коліна, з пенька. Відстукаєш дванадцять груп — і то добре. Аби-но всі їх наші прийняли…
— І щоб німці не запеленгували, — додав я.
— Авжеж. Багато радистів загинуло. Та вовка боятися — в ліс не йти, — стишив голос земляк підполковник.
— Піду! — сказав я після тривалої мовчанки.
— Але ж він згодився і до «катюш»? — нагадав начштабу.
— А сьогодні передумав. Ото тільки висота мене мучить…
— Так от, земляче, до «катюш» передумав, а до нас ідуть лише добровільно. Тому в тебе… — поглянув на свій годинник, — є час подумати. Воля твоя. Можеш і до «катюш». Радистів тепер усюди треба І Радіо потрібне на війні всюди.