Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді

Отож, мої любі дітки, в той час, коли безвинного Джеппетто кинули до буцегарні, зухвалий хлопчисько Піноккіо, відкараскавшись од поліцейського, стрімголов помчав через поле додому. Він перелітав горби, густу тернину і канави з водою, немов зацькований загоничами дикий цапок чи заєць. Удома він пхнув двері, увійшов, зачинив їх і гепнувся на долівку, полегшено переводячи дух.

Та недовго він насолоджувався спокоєм — раптом йому здалося, що в кімнаті хтось пропищав:

— Крі-крі-крі…

— Хто тут? — з острахом запитав Піноккіо.

— Це я!

Піноккіо обернувся і побачив великого Цвіркуна, що помалу ліз угору по стіні.

— Ти хто такий?

— Я Цвіркун, і в цій кімнаті мешкаю вже понад століття.

— Тепер це моя кімната, — заявив Дерев’яний Хлопчик. — Тому, зроби ласку, забирайся звідси геть!

— Я не піду, — заперечив Цвіркун, — допоки не відкрию тобі велику таємницю.

— Відкривай свою велику таємницю, тільки хутчіш.

— Горе дітям, які повстають проти своїх батьків і зі свого дурного розуму полишають отчий дім! Важко їм буде на цім світі. Та рано чи пізно вони гірко пошкодують про це.

— Бреши побільше! Як хочеш знати, Цвіркуне, до завтрашнього досвітку і сліду мого тут не буде. Якщо я залишуся, то мене спіткає таке саме нудне життя, яким марудяться в батьківських домівках усі інші діти: мене відправлять до школи, змусять навчатися, і навіть не запитають, чи хочу я цього. Та, відверто кажучи, я не маю ані найменшого бажання ходити до школи. Значно приємніше гасати за метеликами, лазити по деревах і дерти з гнізд пташенят.

— Бідолашний дурнику! Хіба ти не розумієш, що за такого життя ти перетворишся на справжнісінького віслюка і всі тебе зневажатимуть?

— Стули пельку, старий Цвіркуне! — не на жарт розсердився Піноккіо.

Та Цвіркун, сповнений терпіння і мудрості, не образився і провадив далі:

— Коли не до вподоби школа, то чом би тобі не навчитися якомусь ремеслу і чесно заробляти собі на хліб?

— Сказати, чому? — відповів Піноккіо, поволі втрачаючи терпець. — Тому що зі всіх ремесел на світі лише одне мені справді до душі.

— І що ж це за ремесло?

— Їсти, спати, розважатися і тинятися від рання до смерку.

— Зарубай на своєму довжелезному носі, — сказав Цвіркун з властивим йому спокоєм, — усі, хто займаються цим ремеслом, завжди потрапляють до лікарні або до в’язниці.

— Думай, що кажеш, старий Цвіркуне… Коли я розсерджуся, тобі буде непереливки!

— Сердешний Піноккіо, мені тебе справді дуже шкода!

— Чого це?

— Бо ти Дерев’яний Хлопчик, і найприкріше, що ти маєш дерев’яну голову!

По цих словах розлючений Піноккіо звівся на дерев’яні ніжки, схопив з лавки дерев’яного молотка і пожбурив його у Цвіркуна.

Може, він не сподівався, що поцілить, та на лихо, влучив Цвіркунові просто в голову, і неборака Цвіркун, встигнувши тільки вимовити «крі-крі-крі», повис на стіні, ніби мертвий.

Розділ 5

Піноккіо зголоднів і, знайшовши яйце, хоче посмажити собі яєчню, однак яєчня вилітає у вікно

Непомітно підкралася ніч, і Піноккіо, пригадавши, що досі навіть не росився, відчув у шлунку дивні загрозливі звуки, — прокидався апетит.

А позаяк у дітей апетит зростає із шаленою швидкістю, то за кілька хвилин він перетворився на голод, а голод ще за мить переріс у вовчий голод, ще й такий сильний, що його можна було навіть помацати руками.

Бідний Піноккіо стрімко метнувся до каміна, де весело булькотів горщик, і вже хотів було зняти кришку, аби побачити, що там вариться.

Проте горщик був намальований. Уявіть собі, як цю новину сприйняв хлопчина! Його і до того довгий ніс витягнувся принаймні ще на чотири пальці.

Він обшукав усю кімнату, обнишпорив усі шухляди і кути, сподіваючись знайти бодай хліба, принаймні скибочку черствого хліба, хоч би хлібну скориночку чи обгризену кістку, шматочок цвілого кукурудзяного коржика, риб’ячий хребет, вишневу кісточку — словом, хоч щось, що можна вкинути собі до рота. Однак не знайшов нічого, нічогісінько.

А відчуття голоду дедалі наростало! Піноккіо вже нічим не міг полегшити свої страждання, окрім як позіханням. І він так відчайдушно позіхав, що його рот роздирало аж до вух.

Нарешті він остаточно втратив самовладання і, шморгаючи своїм довгим носом, заскімлив:

— Цвіркуне, твоя правда. Негарно з мого боку засмучувати тата й тікати з дому… Якби мій батько був удома, то на мене не напали б смертельні позіхи. Леле, яка ж це страшна хвороба — голод!

Раптом у купі сміття він помітив щось кругленьке й біле, подібне до курячого яйця. За мить він опинився там і схопив цей предмет. Справді, то було яйце.

Радості Дерев’яного Хлопчика не було меж. Піноккіо здавалося, що він марить. Він тер і крутив яйце в руках, гладив, цілував його і міркував уголос:

— То як мені тебе приготувати? Я спечу тебе… Ні, краще некруто зварю… Чи ліпше засмажити тебе на пательні? Або, може, все-таки зварити нашвидку, щоб можна було випити? Ні, найшвидше — розбити в тарілку або пательню. Я аж палаю з нетерпіння — так мені хочеться якнайшвидше тебе зжерти!

Він поставив сковорідку на жаровню з тліючим вугіллям, замість олії влив трохи води, а коли вода перетворилася на пару, — тарах! — розбив шкаралупу і перекинув яйце на пательню.

Та замість білка і жовтка з яйця вискочило живе і доволі чемне курча. Воно зграбно вклонилось і промовило:

— Прийміть мою найщирішу подяку, синьйоре Піноккіо! Ви позбавили мене неймовірного клопоту розбивати шкаралупу. До побачення, палкий привіт!

По цих словах воно розправило крильця, вилетіло у відчинене вікно і зникло…

Бідолашний Дерев’яний Хлопчик остовпів із роззявленим ротом і витріщеними очима, тримаючи яєчну шкаралупу в руці. Трохи отямившись, він став вередливо пхинькати, потім невтішно плакати, а тоді несамовито тупати ногами і битися в істериці:

— Ох, Цвіркуне, ти мав рацію. Якби я не втік з дому і якби мій татусь зараз був тут, мені не довелося б помирати з голоду. Ой, і справді — яка ж це страшна хвороба — голод!

У шлунку бурчало дедалі гучніше, і хлопчик не знав, як полегшити свої страждання, тому вирішив побігти до найближчого села, де якась жаліслива душа, може, подасть йому кусень хліба.

Розділ 6

Піноккіо засинає, поклавши ноги на жаровню з вугіллям, і вранці прокидається без ніг

Була жахлива зимова ніч. Лунко гуркотів грім, блискавки наздоганяли одна одну, здавалося, що небо палає. Холодний поривчастий вітер люто завивав, здіймаючи величезні хмари пилу і примушуючи дерева на полях