Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

А можливо, серед цих людей тепер помираєш і ти, хто знає? Хоча це якраз не несуттєво: ти, не ти — яка різниця, зрештою? Ти хоча б розумієш, людино, скільки всього відбувається лише в одну-єдину мить? Мені здається, що не дуже, бо в іншому разі ти б поводилася стриманіше.

Тобі, людинко, певне, знайомий холодок смерті, який інколи з’являється: зненацька, пронизливо і підступно, панічний жах смерті, який поволі охоплює розум і серце? Певне, що знайомий: майже всі люди бояться смерті. Та чим менше ти згадуєш про неї, тим безтурботнішає твоє життя, радощі якого інколи здаються нескінченними. Це помилка. Я відкрию тобі невеличку таємницю: одного прекрасного вечора або ранку твій жах смерті стане абсолютним, тотальним і цілком опанує розум. Відтоді смерть переслідуватиме тебе скрізь: за кавою, за пранням, за коханням, за обідом, за сніданком, у ліжку, у снах; вона шепотітиме, кричатиме, плюватиметься слиною, повідомляючи: «Ти помреш, людинко!» До речі, це правда. І тоді, дивлячись на будь-який годинник, ти нарешті зрозумієш, що кожна секунда, і кожна наступна секунда, і всі наступні секунди невідворотно наближають тебе до смерті. А потому — потому нічого, абсолютно нічого — цвинтар, гниль, хробаки. Зваж, ніхто не знає, коли настане та сама остання наступна секунда, це буде наступна секунда чи якась інша наступна секунда життя? Хоча, знову ж таки, яка різниця? Важливо, що секунда, яка висмикне тебе звідти, — обов’язково буде.

Ну, і що ти тоді робитимеш, людинко? Куди ти підеш і що ти Мені скажеш? Тоді, коли нарешті згадаєш про смерть? На кого ти сподіватимешся? Яким стане твоє існування? Куди подінеться його сенс? Звісно, у відповідь ти можеш стати занадто відчайдушним і занадто сміливим. Як той янгол, що колись повстав. Але ж ти — не янгол, і тому від світла такої абсолютної і такої простої істини ти лише збожеволієш. І тоді тобі точно стане байдуже, помреш ти чи ні. Ви всі тоді збожеволієте. Ціла земна куля божевільних! По-справжньому божевільних людей.

Я не лякаю, я згадую.

Лише віра могла дати шанс. Та твоя віра вичерпалася разом із надією на загальний позитивний підсумок. Для статистики залишилося з’ясувати, що закінчилося раніше: надія чи віра? Надія — чи мрія? Саме віра давала можливість не тільки не померти від істини, а й не збожеволіти від неї. Це наче електрозапобіжник в електромережі життя. Прибери його — і життя «замкне», а світ провалиться в темряву. Так і трапилося. Ви всі були частиною Мене. Тепер Я думаю над тим, як відокремити лишку. Це по-перше.

Я намагався бути справедливим. Насправді, справедливість Мені не потрібна, але Бог також повинен пристосовуватись: так влаштований Всесвіт. Звісно, це не єдина мета Мого існування, але щодо тебе, людинко, то Я — є, і цього достатньо. Це по-друге.

Ти відчуваєш у Моїх словах біль і співчуття? А дарма.

Увага, а тепер безпосередньо оголошення: Бог відміняє життя після смерті. Сьогодні рівно з полудня рай та пекло зачинені на переоблік людських душ. Назавжди. Хто не встиг, Я не винен. Лишилося двадцять шість хвилин. Час пішов.

Остап
Нотатки з мандрів

Україна. Київ. Столиця нашої багатонаціональної

Батьківщини. 17.01.

Лист починався невимушено: «Любий синку!..» Нічого собі. Я жодного разу в житті не те що не бачив — ніколи навіть не чув голосу батька, і от тепер, коли минуло стільки років, він мені пише: «Любий синку! Остапе! Пише тобі твій батько, якого ти ніколи не бачив, навіть ніколи не чув мого голосу, але це лише одне з тих непорозумінь, якими сповнене життя...» До цього листа я вважав, що найгірший почерк на світі в мене, але тепер, із великими труднощами читаючи кожну літеру, почав сумніватися. Через шість-сім рядків я зрештою втямив батьківську версію абетки: «У цьому короткому листі складно розповісти, чому все так склалося, до того ж це схоже на виправдання, а я не хочу виправдуватися. Люди, які виправдуються, приречені на жалість і зневагу, а мене менше за все треба жаліти — я прожив цікаве й насичене подіями життя. І зневажати мене за це чи ні — ти вирішиш сам. Та про це ми, сподіваюся, поговоримо, коли буде нагода, а зараз — до головного. У бандеролі, окрім листа, ти знайдеш банківську картку. Рахунок зареєстрований на твоє ім’я, там трохи грошей — 2 тис. американських доларів, та цього достатньо, щоб здійснити подорож. Банківські автомати є тут далеко не на кожному розі, тож краще половину грошей зняти готівкою.

5-го березня тобі треба бути в місті Петра, це в Йорданії, в готелі «Валентина». Там тобі стане зрозуміло, що робити далі. Перед тим, як доберешся до Амману, обов’язково подивись на кам’яні могили, кам’яну мапу, кам’яне Небо і кам’яну воду. Будь уважним, придивляйся до дрібниць та прислухайся до людей. Не бійся перетинати кордони — насправді це лише лінії на мапі та серці. Намагайся не випускати з уваги деталі — це важливо. Я знаю, що мої пропозиції здаються вкрай несподіваними і, може, на твій погляд, синку, десь безглуздими... »

Тут я розсміявся. Чай мій прохолов, у вікно було видно вулицю, скуту січневим морозом і вітром. Дійсно, важко сперичатись, безглуздішого, навіть маразматичнішого листа я ще не отримував! І хто це написав? Мій батько?! Людина, яку я вважаю давно мертвою. Якщо не фізично, то, так би мовити, для мене особисто — точно. «...Але не поспішай із висновками, синку. Можливо, зазирнувши в цей куточок планети, ти відкриєш для себе щось нове й не пошкодуєш про вчинене. Я пропоную пригоду, цікаву подорож. Вона проходитиме не в салоні туристичного автобуса і не в кімнатах дорогих готелів — ти зіткнешся з труднощами. До того ж, наскільки мені відомо, ти не дуже добре володієш англійською. Що ж, тим цікавіше долати перепони. Я передбачаю, що тобі доведеться часто робити вибір, але від цього ще ніхто не помирав. Я не даватиму багато порад, ти вже зовсім дорослий, але дещо взяти з собою потрібно. Зручний і надійний наплічник, намет (про всяк випадок), спальний мішок (не зимовий), вітровку (бажано з відлогою), спортивний светр (бажано