Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
Тут, мій друже, саме в цій ківі військовий вождь Валатоа радився з вождем Поквоге. Потім послали гінців до військових вождів інших пуебло племені тева — Намбе, Тесукве, Сан-Хуан, Санта-Клара і Пахоак-ве. Невдовзі зібралися всі вожді і держали довгу раду з вождем Валатоа. Всі до одного пообіцяли йому, що в переджнивну пору триматимуть свої загони в бойовій готовності і на перший поклик поспішать допомогти розбити навахів. Наступного дня військовий вождь Валатоа повернувся додому і після довгої розмови зі старійшинами пуебло вислав у гори дозорців, щоб стежили за гуртами навахів, за їхніми дозорцями, які пильнували кукурудзяні поля. Дозорці тева діяли обачно й обережно, нічим не виказавши себе у місцевості, де жили навахи.
Незабаром один із дозорців мого батька приніс кілька качанів дозрілої кукурудзи: зерно затверділо, пожовкло. Батько відразу ж послав гінців до вождів інших кланів. Настала пора жнив, і воїни повинні були зібратися біля трьох джерел на Ріо-Пуерко, на відстані одного дня шляху до пуебло Валатоа. Ми вирушили в дорогу. По черзі приєдналися інші загони, і зібралося нас кількасот. Дозорці знову принесли кілька качанів, і мій батько, оглянувши їх, звелів почати наступ, коли сонце поверне на захід. Почувши ці слова, воїни (їх було п’ятсот — шістсот) стали співати й танцювати, а жінки сміялися, тішилися тим, як весело їм буде грабувати пуебло тева, де багато гарних суконь і ковдр, бірюзових намист і браслетів, а також припасів харчу.
— Я з вами не піду. І дітей тут залишу, — заявила мати батькові.
— Не підеш? — закричав батько. — Ні, підеш! І хлопців візьмеш. Вони повинні стати свідками нашої перемоги. їм тоді захочеться стати справжніми воїнами.
Мати мовила до мене:
— Як батько каже, так треба й робити. Біжи приведи коней. Допоможеш мені осідлати їх і повантажити речі.
Я послухався матері. Уже рушив на своєму вогнистому іспанському скакунові батько, за ним — з веселими піснями щасливі воїни. Мого немічного брата ми посадили на покірного коня і попленталися у хвості довгої процесії, де йшли жінки та діти. Коли ми покидали стоянку, один наш собака, задерши голову, жалісливо завив.
— Чуєш, чуєш? Він також передчуває біду. Нас чекає велике нещастя, — промовила мати.
Вона заплакала, а я не знав, що й думати. Моя мати і старий шаман радили не займати мирних тева і, здавалося, боялись їх, а батько був певний у нашій перемозі. За спиною в мене висіла торбина з оленячої шкіри, де лежали лук і стріли — прості застругані палички, якими я стріляв у кроликів. Я міркував, чи вдасться хоч однією стрілою пробити груди індіанцеві племені тева. І ще непокоїло мене, чи вистачить хоробрості натягнути тятиву.
Їхали цілу ніч, а над ранок зупинилися в глибокій гірській долині. Залишивши тут своїх коней та речі, рушили далі вздовж схилу гори. Вдосвіта ми підійшли до пуебло тева. Тоді мій батько сказав голосно, щоб усі чули:
— Старі, жінки та діти, поховайтеся в кущах і дивіться, як ми, чоловіки, розбиватимемо цих землеробів тева! Ми зійдемо вниз до кукурудзяних полів і причаїмося в траві, а коли люди вийдуть на роботу, ми нападемо на них, переб’ємо всіх і увірвемося в пуебло. Як тільки ми заволодіємо пуебло, я піднімуся на дах будинку і махатиму ковдрою. Тоді біжіть усі до мене і розбирайте багатства тева. Вперед!
Було ще темно, і невдовзі воїни зникли з очей. Жінки та діти розбрелися схилом і поховалися в Кущах. Мати повела Самотнього Шпиля і мене на схід, шукаючи місця, де б сховатися. Після довгих пошуків вона зупинилася під невисокою скелею. Забрівши у густий чагарник, мати посадила нас біля себе і почала молитися за батька.
Бліде світло ранку розсіяло нічну млу. Небо забагровіло, і ми виразно побачили внизу пуебло тева. На даху одного будинку в східному кварталі стояло троє чоловіків. Більше ми не побачили нікого. Мати здивувалася, чому жінки тева не йдуть по воду до джерела. Ми прикипіли очима до кукурудзяних полів, відгадуючи, на якому з них батько. Зійшло сонце, вище і вище здіймалося воно над горизонтом, а в пуебло, як і досі, не видно було жодної людини, окрім тих трьох чоловіків на даху будинку. Мати ще дужче розхвилювалася й не могла всидіти на місці.
— Вашому батькові загрожує велика небезпека! Це я знаю напевно! — повторювала вона раз у раз.
Раптом тихе пуебло ожило. Троє чоловіків на даху, повернувшись на схід, закричали, замахали ковдрами, і за їхнім сигналом загін воїнів виступив із лісу на східній околиці селища й рушив до кукурудзяних полів; водночас із пуебло вийшло ще кількасот воїнів і попрямувало до полів із заходу. Замість трьохсот чоловіків із пуебло Валатоа, з якими мав намір воювати батько, проти нього виступили всі воїни семи пуебло племені тева. Пролунали гучні постріли, і враз почулися зойки людей, що вмирали там, на зелених полях. Ми бачили всюди воїнів, які вбивали один одного. Батькові воїни почали тікати хто куди, а тева переслідували їх, нікого не щадили. Втікачі видряпувалися схилами гір. Тоді й ми схопилися на ноги.
— Що мені робити, що мені робити з моїм немічним хворим хлопчиком? — бідкалась мати.
Помітивши отвір унизу в скелі, вона кинулася туди, звелівши нам бігти за нею. Це була вузька, неглибока печерка, в якій лежало сухе листя, хмиз, трава, назбирані сімейством пацюків. Мати хутко вигребла трохи того сміття й звеліла мені та братові залізти в, печеру, а потім притрусила нас тим хмизом. Нам сказала, що вона заховається десь поблизу. Самотній Шпиль почав благати її не покидати нас і заховатися в печері.
— Не можу! Для мене нема місця, — схлипуючи, відповіла мати.
Наказавши нам не висуватися й не ворушитись, вона пішла.
Пил запорошив нам очі, набився в горло. Самотній Шпиль пхикав, а я просив його помовчати. Битва ще не скінчилася, з долини чулися постріли, крик, зойки поранених і переможна пісня тева. Потім долинуло човгання мокасинів. Воїни тева піднялися на схил і зупинилися перед нашою печерою. Вони голосно розмовляли, здається, сперечалися. Раптом один із них устромив списа у хмиз, що прикривав нас, і гострий його кінець уп’явся
