Тiм Талер, або Проданий смiх - Джеймс Крюс
- Я втiк, Джоннi! - зовсiм засапаний, сказав Тiм. - Барон приставив до мене детективiв. Але...
- Барон? - гостро перебив його стерничий. - А я думав, що вiн помер!
- Нi, вiн тiльки перемiнився в свого буцiмто брата-близнюка.
Джоннi стиснув зуби. Потiм узяв хлопця за руку.
- Ходiмо сядьмо тут в одному шиночку. Там вiн нас так швидко не знайде. - I повiв хлопця завулками.
Те, що Джоннi назвав шиночком, заслуговувало, по правдi, на кращу назву. Довге, вузьке примiщення на кiнцi розширювалось у напiвтемну, майже квадратну залу. Пiдлога там була зi струганих дощок. а всi стiни аж до стелi вкритi полицями з темного дерева, де стояла сила пляшок усякої форми й кольору. Вигляд у тiєї зали був майже урочистий: якийсь немовби собор iз пляшок.
Джоннi пiдвiв Тiма до одного вiльного столика в кутку зали. Там їх не видно було вiд дверей. Коли пiдiйшов офiцiант, Джоннi замовив двi склянки червоного вина. Потiм витяг iз обох внутрiшнiх кишень своєї куртки по пляшцi рому, поставив їх пiд Тiмiв стiлець i пояснив:
- Це твiй виграш. Я їх сховав, щоб офiцiант не подумав, нiби ми тут жлуктимо принесене з собою.
А Тiм вийняв iз кишенi свого листа до пана Рiкерта.
- Вiдвези цього листа до Гамбурга, Джоннi. А то я боюся посилати його поштою.
- Давай сюди! - Джоннi сховав листа в кишеню. Потiм сказав: - А ти став справжнiй панич, Тiме. Що, приємно багатому?
- Та трохи морочливе, - вiдповiв Тiм. - Зате можна поводитись, як хочеш. Не треба смiятися, коли не хочеться, - хiба що перед фотографом. А це вже немала перевага.
- А ти що, не любиш, коли смiються? - спантеличено запитав Джоннi.
Тiм помiтив, що ляпнув зайве. Адже вiн нiкому не мав права казати, що продав свiй смiх. Та перше нiж вiн придумав якусь вiдмовку, Джоннi вже загомонiв знову, Видно, коли мовилося про смiх, тодi стерничий почував себе в своїй стихiї, бо й заговорив вiн раптом жвавiше й навiть красномовнiше.
- Воно-то правда, що вiд смiху нещирого, тiльки задля годиться, часом iз душi верне. Я не знаю нiчого гидшого, нiж матроський нiчлiжний дiм, де з ранку до вечора усмiхаються до тебе пiдстаркуватi тiтоньки. Усмiхаються, вмовляючи не пити горiлки; усмiхаються, накладаючи тобi на тарiлку кислої капусти; усмiхаються, нагадуючи, щоб ти помолився; усмiхаються навiть тодi, як тобi вирiзають апендицит. Все усмiхаються, усмiхаються, усмiхаються, i вранцi, й удень, i ввечерi, й уночi... Такого справдi не можна витерпiти. Але...
Надiйшов офiцiант з вином i теж усмiхнувся до них завченою офiцiантською усмiшкою. Тiм понурив очi в стiл: губи його сiпалися. Джоннi зчудовано помiтив, що хлопець ось-ось заплаче. Тому вiн не став говорити далi, коли офiцiант пiшов, а тiльки пiдняв свою склянку й промовив:
- Му, будьмо здоровi, Тiме! За твоє щастя!
- Будьмо, Джоннi!
Тiм тiльки пригубив кисленького вина.
Ставлячи склянку на стiл, Джоннi пробурмотiв сам до себе:
- Якби лиш менi докопатися, в чому рiч!
Тiм добре розчув тi слова. Раптом пожвавiшавши, вiн пошепки сказав стерничому:
- Розшукай Крешимира й поговори з ним. Вiн усе знає й може тобi все розповiсти. А я не можу. Не маю права.
Стерничий хвильку подививсь на нього замислено, тодi сказав:
- Я, здається, вже знаю, кому ти попав у лабети. - Потiм нахиливсь до хлопця й спитав настiйно: - Вiн тебе заморочив якимись фокусами?
- Та нi! - вiдповiв Тiм, - Нiчим вiн мене не заморочив, тiльки проказав одне якесь стародавнє закляття. - I хлопець розповiв стерничому про розмову в готельних покоях, про химерне заклинання та про розбиту люстру.
Iсторiя з люстрою страшенно насмiшила стерничого. Вiн реготав на все горло, ляскав долонею по столi, аж склянки пiдскакували й схлюпувалося вино, та вигукував, захлинаючись:
- Ой, умерти можна! Оце-то так! Та ти знаєш, що влучив того блазня в найдошкульнiше мiсце, Тiме! їй же богу, правда! - Джоннi вiдхиливсь на спинку стiльця. - Таж ти нiчого кращого й придумати не мiг, нiж розтрощити ту люстру. Це ж йому як вiжки пiд хвiст! Та ще в таку хвилину!
Стерничий, весело оскiрившись, пiдняв угору обидвi руки точнiсiнько як Троч, коли той вимовляв закляття - й виголосив удавано поважно:
Володарю щурiв, мишей,
Жаб, мух, гедзiв, блошиць, вошей!
Для Тiма то була велика втiха - чути, як смiються й глузують iз барона. Уперше за довгий-довгий час йому подобався чужий смiх.
Слухаючи глузливе заклинання, Тiм опустив погляд. I раптом побачив на дощанiй пiдлозi здоровезного, гладкого щура. Пронизливо повискуючи, щур безстрашно бiг до ноги Джоннi, наче намiряючись укусити стерничого.
Тiм, що страшенно гидував щурами, скрикнув:
- Джоннi, щур!
Та Джоннi й сам уже побачив потвору. Неймовiрно спокiйно й швидко вiн пiдiбгав ту ногу, до якої бiг щур, а другу блискавично пiдняв i, тупнувши нею щосили, роздушив тварюцi голову. На пiдлозi лишився труп, такий огидний, що Тiма аж занудило, i вiн швиденько вiдвернувся.
Та Джоннi, нездоланний Джоннi, мовив осмiхаючись:
- Хазяїн присилає гiнцiв... Ковтни вина, Тiме, й не дивись туди.
Цього разу Тiм хлиснув добрий ковток, i нудота майже зразу минулася. Зате голова пiшла обертом, наче в нiй повiльно-повiльно закрутилось якесь колесо. Джоннi провадив далi:
- Ну, часу в нас небагато, Тiме. Скоро й самого хазяїна принесе. Ти тiльки одне знай: у що ти не вiриш, того нема на свiтi! Розумiєш мене?
Тiм безтямно похитав головою: колесо в нiй крутилось дедалi швидше.
- Я хотiв сказати ось що: розбивай люстру щоразу, як барон почне в'язнути до тебе зi своїми фокусами. Второпав? - пояснив Джоннi.
Тiм кивнув головою, хоча лише наполовину зрозумiв слова стерничого.
Повiки хлопця обважнiли, бо йому ще в "Палаццо Кандiдо" довелося випити вина, а вiн не був до цього звичний.
- Висмiюй того блазня при кожнiй нагодi,
