Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

Але на цьому вечір не закінчився. Ледве я встиг засвітити світло і бухнути на тахту, задзвонив телефон. У мене завжди передчуття, якщо телефон — погане. Я не хотів піднімати трубку, але той аж розривався. Довелося зняти, і тут я почув здалеку розпачливий лемент Костика Красовського:

— Антоне! А-антоне!

— Я. Що таке?

— Антоне!!! Боже! Боже!

— Та що з тобою?

— Зо… Зо… Зо…

Тут я зрозумів: не тільки щось негаразд. Сталося щось непоправиме.

— Кастусю, заспокойся.

— К-к…

— Ну що? Що?

— Зоя… померла.

— Як? — по-дурному спитав я, ще нічого не розуміючи.

— К… к… калій ціан. І записка: «Я продала свого справжнього, — він зробив наголос на цьому слові, — чоловіка. Не виніть нікого, крім мене».

— Я їду! Іду!

— Ні… Ні… Я їду… Туди, — ридання були такі, які рідко доводилося мені чути.

І він поклав трубку. І тут на мене повалилося все. І, головне, я не знав — чому? Що сталося у два останні приходи? Нічого. Все те саме, і навіть рукописи на столі, і все на своєму звичному місці: чистий папір — праворуч, списаний — ліворуч, попільниця — тут, сигарети тут. Світ перевернувся, але тільки для мене. І та сама похмура квітнева ніч за вікном, і знову, здається, січе вікна дощ. Ну так, розставалися. Але це ж було вирішено давно — до чого тут раптом її сльози?

«Вона готувалася, це ясно, тепер я зрозумів. Чому? Якщо вона жалкувала за мною тільки як за загубленою іграшкою… У мене було трохи серйозніше, але також… Чому ж зараз так болить душа? Що я обдурив Красовського? Я не знав про це, а вона не надавала цьому значення. Що раптом змінилося?»

Я сидів і тупо дивився за вікно в ніч. Потім пішов, узяв том енциклопедії. «Ціаністий калій. Застосовується в процесі видобування золота й срібла з руд».„Нащо мені золото й срібло? «Дуже отруйний». Ознаки отруєння: лоб жовтуватий, синюха на вилицях і шиї, губи зліплені, шкіра крижана й суха.

Ні, не міг я уявити Зою з жовтуватим лобом і крижаною шкірою. «О боже невблаганний! Що ж все-таки сталося?»

Все було скінчено між нами. Все було взагалі скінчено. Чому ж у мене таке почуття вини?! Я ж умовляв її, мало не благав… І от кінець.

Череп мій розколювався… Стрічка… Кроки під вікном… Смерть Мар'яна… Ще одна смерть… Знову згасло небо.

І тут почалося моє… неладне.

За вікном дощ. Мокрі плями ліхтарів. Тягнеться незвичайно солодкуватий димок тютюну. І раптом дрібні різноколірні крапки, як на картинах пуанцилістів, і потім як вибух, як чорні крила. І темрява, і я лежу на тахті, і повільно, шарами стелеться наді мною блакитний туман, в якому встають милі обличчя.

… Вранці я подзвонив Хилинському і розповів про все.

— Нікуди не заходь, — стривожився він. — Ні про ще не думай. Ні про експертизу, ні про що. І взагалі, збирай ти манаття і їдь у свої Ольшани. В разі чого не турбуйся, знайдуть.

Розділ IX

Кладно. Дорога. Ольшани

Я люблю Кладно більше за інші міста. Люблю затишне мереживо залитих ранковим сонцем вуличок, широкий плин річки, що зміїться водорослями, грифель стін і оранжево-лускувату черепицю костьольних дахів, за все те, що не доруйнувала війна. Люблю дикий виноград, що в'ється по кремових мурах, люблю зелень. І хоча зелені не було, а над містом просто гаряче й синє світило небо кінця квітня — я все одно ніби трохи відійшов од заціпеніння.

Автобус на Ольшани мав бути тільки надвечір, але я не зайшов навіть в чудовий місцевий музей: мені не хотілося дивитися на речі, мені хотілося дивитися на людей. І потроху відходити, припавши до їхнього тепла. Перше моє припадання, однак, відбулося не зовсім у тому ключі. Я зайшов до другорядного ресторану, одного з тих, що вранці чайна, а ресторан тільки з другої половини дня. І, однак, уже натрапив на те, що я не люблю, на те, як невеличкий оркестр готувався до своєї занадто гучної музики. Попросив біфштекс, ще те-се і пляшку пива.

«Ресторан» був сучасний, без копій Хруцького на стінах (бідний художник!), але зате з розписами, на яких пливли «царівни-лебеді» і «лади» (бодай ви пропали!). І страшенно не гармонували з цим меблі: шафки для посуду, столи, стільці і важкий старий шинквас. І тут уже зараз було хмільно й дуже накурено.

Офіціантка в білому вінчику принесла мені все і притулилася до підвіконня неподалік від мене.

Біфштекс був з гуми із сталевим каркасом. Але, як казав колись комісар нашого загону, «вичерпай всі сили при виконанні завдання, мобілізуйся — і зроби».

Я мобілізувався.

Тим часом оркестр, видно, на замовлення, вдарив опрацьовані в сучасному суперджазовому дусі попурі з білоруських пісень. І це вже було занадто. Два шмаркачі з патлами за сусіднім столиком підспівували і ридали один одному в камізельки. Офіціантка прикрила рожевою долонькою рота, ховаючи позіхання.

— Це що у вас, завжди така мерзота? — спитав я.

— Майже завжди, — сумно сказала вона. — Окрім пізньої ночі і вихідних. У великі ресторани перестали ходити.

— Угм, — сказав я. — Перестали. Тут директор і оголошення дає, і все бігає по установах і організовує колективні відвідування: «Напийтеся в нашім ресторані». Ніхто не напивається.

— Тоді директора лають, — сказала вона. — Дуже. Вперше за останні дні я засміявся.

… Автобус відходив біля сьомої. Лишалося щось з годину до заходу сонця. Повний автобус людей, яких так рідко зустрічаєш у Мінську. Бурим зимовим загаром засмаглі обличчя, клумаки, голова качки, що стирчить із кошика. Я сів на заднє сидіння: підкидає, але зате вище за всіх і всіх можна оглядати, — і полетів назустріч м'яким, рожевим уже від низького сонця пагоркам, у ліси, які світилися добрим, світло-оранжевим вогнем, і слухав музику мови, і пив, і не міг напитися.

Боже, таку розмову з такою лайкою можна почути в усьому світі — від Аляски до Австралії — тільки в білоруських автобусах і на наших базарах, особливо на могильовському, рогачовському, ну й ще трохи на слуцькому. Можна колись було і на Комарівці, але там тепер соромляться цивілізації й міліціонерів. Кажуть, правда, щось про одеський «Привоз», але я бував там і скажу: не те, не те.

Чим вони прикрашали свою мову, цього я з поваги до вас не скажу. Але автобус гомонів і не ображався ні на кого.

— В його рідному домі завжди корчма.

— Ну, це краще, ніж корчма була б