Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв
Одного разу він ледве не спокусився на червоний кристалик, який лежав біля стола, напівзакритий зіжмаканим папірцем. Найвірогідніше, то була пастка, однак кили б Хінчінбрук не мав саме такого кристалика у схованці, він би наважився рискнути. А тепер шпигун тільки нишком посміявся, ідучи своїм шляхом.
Так, Хінчінбрук уже дещо зробив для виконання завдання. В момент втечі з лабораторії, рискуючи собою, він потягнув аж шість кристаликів, — чотири підкинув Лаптєву, а два сховав у тайнику, влаштованому в одному з закутків маєтку серед кущів. Побоюючись, що кристали зіпсуються від вологи, він запхнув їх до скринька радіостанції, пожертвувавши одним навушником. Тільки б дізнатися, навіщо потрібні ці кристали, і можна забиратися звідси.
Всю свою увагу шпигун тепер звернув на радянського лікаря. Сатіапал останнім часом часто розмовляв з Лаптєвим і дозволив йому бувати в лабораторіях. Обстановка змінилась, але як саме і чому саме — шпигун не знав.
Йому вдалося підслухати розмову Лаптєва з Джоші. «Ліки», про які йшла мова, певне, були якимсь дуже цінним препаратом, і Хінчінбрук вирішив повідомити про це своє начальство. Тієї ж ночі він передав радіограму до шпигунського центра.
Ніхто, здавалось, не помітив, як глупої ночі через вікно вислизнула темна тінь, довго прислухалась і озиралась, а потім поповзла до кущів і зникла в них. Ніхто, здавалось, не побачив Хінчінбрука і тоді, коли він повертався назад тим же шляхом. Ще дві ночі шпигун навідувався до радіостанції, чекаючи на повідомлення про результати допиту Джоші, і жодного разу не помітив нічого підозрілого.
І от сьогодні опівдні, коли він зайшов до Бертона, той раптом наморщив носа і запитав:
— Що це від тебе так тхне, Майкл? Чи ти починаєш гнити?
Хінчінбрук відповів ущипливим жартом. Ох, коли б він знав, що на нього чекає! Він, не гаючи й секунди, подався б навтіки, навіть рискуючи схопити кулю в спину!
Всі, до кого він наближався того дня, спочатку здивовано морщились, а потім відходили геть. Навіть тварини, після яких прибирав Хінчінбрук, непокоїлись і забивались в найдальші кутки.
Як завжди, точно о другій його викликали до професора Сатіапала. І ледве Хінчінбрук зайшов у кабінет до професора, як той насторожився і запитав:
— Що це смердить? Чи не од вас, часом?.. Чекайте, чекайте! — він підійшов ближче і аж заплющив очі. — Тьху, яка гидота!
Цього разу Хінчінбрукові навіть не довелося грати здивованого:
— Пане професора, я нічого не чую…
— Стривайте, стривайте… Ви часом не торкалися якогось із червоних чи синіх кристаликів?
— Боронь боже, пане професоре! Я навіть не знаю, про які кристалики йде мова!
— Ні, ні, не кажіть! Симптоми саме такі. То — страшна отрута, і ваш організм починає розкладатися. Треба вжити негайних заходів… Гей, хто там! Гукніть сюди міс Майю, містера Бертона і пана Лаптєва!
— Пане професоре, але ж я нічого не знаю! — зойкнув Хінчінбрук. Він вирішив, що Сатіапал підмовив усік розіграти комедію, в якій роль дурника припадає Майклові. Ну то що ж — Хінчінбрук виходив сухим із води й за гірших обставин!
Проте вже через кілька хвилин шпигун злякався по-справжньому. Ледве-но до кімнати зайшла дочка Сатіапала, як її занудило.
Можна як завгодно морщити носа, вдаючи, ніби відчуваєш перші-ліпші пахощі. Тут було зовсім інше. Огида, яка спалахнула в очах у дівчини, була найпевнішим свідченням, що Сатіапал таки не обдурює. А реакція росіянина цілком ствердила побоювання Хінчінбрука.
То невже таки й справді кристали отруйні?! При думці про це шпигунові стало моторошно. Однак він згадав, що один з лаборантів брав ці кристали голими руками, і заспокоївся.
— Панове, — звернувся Сатіапал до всіх у кімнаті. — Містер Хінчінбрук ненароком потримав кристали вже відомої вам речовини. Судячи з запаху, який ви відчуваєте, організм хворого починає розкладатися…
— Я не торкався жодних кристаликів! — знову загаласував Хінчінбрук, але Сатіапал, не слухаючи його, провадив далі:
— Якщо хворий не признається, ми не можемо дати йому ліків, і він загине в страшних муках.
— Ні, ні, не торкався! — зойкнув Хінчінбрук.
— Ні?! — погрозливо, вже з іншою інтонацією запитав Сатіапал. — А це?
Він натягнув на руки гумові рукавички і витяг з ящика стола крихітну радіостанцію та два загорнутих в марлю кристали.
— Це не ваш засіб зв’язку?
— Я навіть не знаю, що це таке! — вигукнув шпигун з найщирішим обуренням. — Пане Сатіапал, я сподівався, на ваш захист, а…
— …а віддячили, як найостанніший мерзотник?!.. Пане Бертон! Той, кого ви мали за свого рятівника, — англійський шпигун!
Бертон, який досі стояв осторонь, з підкресленою огидою затискаючи носа, раптом підскочив до Хінчінбрука і дав йому такого ляпаса, аж той впав:
— А, негіднику, так ти ось який?! Я ділився з тобою найпотаємнішими думками і останнім шматком хліба, а ти… Тхір, смердючий тхір, — ти дістанеш своє! За все, за все!
Бертон зареготав, — та ще й так, що Хінчінбрук аж сіпнувся. Він, як шпигун, пробачив би все: ляпас спільника, лайку й прокльони, — викритий не має права тягнути за собою того, хто лишається виконувати завдання. Але ж Бертон зловтішався: підлеглий мстився начальникові страшною помстою, вкладаючи в свій сміх зміст, зрозумілий тільки їм обом.
Хінчінбрук не сказав більш ані слова, його обшукали, замкнули до однієї з цілком надійних кімнат і лишили обмірковувати своє становище.
А він навіть не був здатний міркувати. В його вухах чувся тільки отой сатанинський сміх.
Бертон, лише Бертон встругнув оцю штуку! Він зрадив і Хінчінбрука, і тих, що стоять вище. Ох, тільки б вижити, тільки б вибратися звідси, — хай тоді начувається!
І ось Сатіапал подарував Хінчінбрукові життя. Шпигуна осміяно, знеславлено, розчавлено, мов хробака, — так, певне, думає зарозумілий раджа. Ні, зачекай, любий! Війну оголошено, і виклик прийнято!
