Рушниці Авалона - Роджер Желязни
— А раніше ти була з ними знайома?
— Ні. — Вона важко зітхнула. — Дід заборонив мені говорити, що я його правнучка. І відмовився пояснити чому. Набридло!
— Можеш не сумніватися, у нього були на те вагомі причини.
— Розумію. І все одно прикро, адже я все життя мріяла познайомитися зі своїми родичами. А ти знаєш, чому він не дозволив мені сказати правду?
— Для Амбера настали важкі часи. Обстановка зараз неспокійна і навряд чи покращиться найближчим часом. Якщо про правнучку Бенедикта нічого не будуть знати, її ніхто не зачепить. Він піклується про тебе, і намагається відгородити від великих неприємностей.
Дівчина презирливо пирхнула.
— Я вже не потребую його турботи! Я можу сама про себе подбати!
— Так, фехтуешь ти непогано. На нещастя, життя — штука складна і складається не тільки з дуелей за правилами.
— Не треба мене вчити! Я не маленька! Але…
— Ніяких «Але»! На місці Бенедикта я вчинив би точно так само. Крім тебе, він захищає свої власні інтереси. Дивно, що він відкрився Бранду. Стривай, коли дід дізнається, що ми знайомі, він до стелі підстрибне від люті!
Вона здригнулася і здивовано на мене подивилася.
— Чому? Ти не заподієш нам шкоди. Ми ж… Родичі…
— Звідки ти знаєш, що я думаю, або навіщо прийшов? Якого біса! Можливо і ти, і твій дід зараз перебуваєте в повній моїй владі!
— Ти… Жартуєш… Це ж жарт, правда?
— Ти знаєш. Якщо б я задумав небудь нехороше, навіщо б я став тебе попереджати?
— Так… Звичайно.
— Зараз ти почуєш від мене те, що Бенедикт повинен був сказати тобі давним-давно. Ніколи не довіряй родичам. Вони гірші випадкових знайомих. Принаймні, з першим зустрічним ти можеш відчувати себе в більшій безпеці.
— Ти говориш серйозно?
— Так.
— Але ж ти — мій родич. Значить, тебе я теж повинна боятися?
Я посміхнувся.
— Ну що ти! Я — зразок чесноти; людина чесна, благородна і дуже добра. Вір мені у всьому.
— Я вірю, — простодушно сказала вона, і я засміявся. — Але я дійсно тобі вірю! Я знаю, ти не заподієш нам шкоди!
— Розкажи мені про Джуліана і Жерара. — Я змінив тему розмови, відчуваючи деяку незручність. Втім, я завжди відчуваю себе не в своїй тарілці, коли люди починають занадто сильно мені довіряти. — Навіщо вони приходили до Бенедикта?
Вона допитливо подивилася на мене, немов намагаючись прочитати мої думки, і після нетривалого мовчання сказала:
— Ти правий, я занадто багато базікаю. Зовсім забула про обережність. Тепер твоя черга відповідати на запитання.
— Чудово! Скоро тобі жоден родич не буде страшний! Що ти хочеш дізнатися?
— Де знаходиться те село? І Амбер? Що між ними спільного? Чому в Амбер можна потрапити незалежно від того, в якому напрямку ти йдеш? Про які Відображення ви говорите?
Я піднявся на ноги, подивився на Дару зверху вниз і простягнув їй руку. Дівчина боязко взяла її, встала і злякано на мене подивилася. У цю хвилину вона виглядала зовсім юною.
— Куди ти…
— Ходімо. — Я підвів її до того місця, де спав і повернув обличчям до мірошницького колеса. Вона спробувала щось сказати, але я зупинив її жестом. Дивись. Дивись і ні про що не думай.
Ми дивилися на бурхливу воду, яка пінилася, і я привів свої думки в порядок. Потім узяв дівчину за лікоть і повів у ліс.
Ми йшли серед дерев, і хмари попливли по небу, а тіні подовжилися. Пташині голоси зазвучали голосніше, від землі парило. Листя поміняли форму, листя стало густішим. З'явилося жовте сонце, за поворотом дороги росли виноградні лози. Пташині голоси остаточно похрипли. Стежка, посипана галькою, піднімалася в гору. Десь далеко позаду чувся гул, від якого тремтіла земля. Ми вийшли на відкрите місце під бірюзовим небом і сполохали буру ящірку, гріли на великому камені.
— Куди це ми потрапили? — Запитала Дара. — Ніколи не була тут раніше.
Я нічого не відповів — занадто був зайнятий тим, що міняв Відображення.
Ми знову опинилися в лісі, на сей раз тропічному, що стояв на високому пагорбі. Всюди росли гігантські папороті, пташиний гамір змінився дзижчанням, шипінням, тявканням. Гул посилився, земля задвигтіла сильніше. Дара схопила мене за руку. Вона більше не задавала питань і буквально пожирала очима навколишній пейзаж, намагаючись нічого не упустити з виду. Великі жовті квіти кивали голівками, гублячи краплі роси з пелюстків. Спека стояла така, що ми змокли від поту.
Гул перейшов у потужний рев, ми вийшли з лісу і зупинилися на краю прірви. Рев перетворився на гуркіт, подібний перекатам грому.
Він падав з висоти в тисячу футів — водоспад, що бив по річці, як молот по ковадлу. Внизу кружляли вири, здіймалися бризки, летіла піна. На іншому березі, за півмилі, оповите туманним серпанком і розцвічене веселкою, схоже на острів, сплюснутий ударом титана, повільно оберталося, виблискуючи і переливаючись, гігантське колесо млина. Величезні птахи з розпростертими крилами планували високо в небі, нагадуючи хрести.
Ми стояли досить довго, дивлячись на величну картину, яка відкрилася нашому погляду. Розмовляти було неможливо, і мене це цілком влаштовувало. Потім Дара відірвала погляд від млинового колеса і запитливо на мене подивилася. Я кивнув, повернувся і пішов у бік лісу. Ми досить швидко повернулися туди, звідки прийшли.
Поверталися ми тією ж дорогою, і поки йшли Дара не вимовила ні слова. Ймовірно, вона зрозуміла, що я — винуватець змін, що відбуваються навколо, і не хотіла мені заважати.
Заговорила вона, коли ми опинилися на березі струмка, навпроти маленького млинового колеса, яке неспішно оберталося.
— Значить, між селом і тим місцем, де ми були, немає різниці?
— Так. І те й інше — Відображення.
— Амбер теж?
— Ні. Амбер відкидає Відображення, яким немає числа. Те місце, де ми були, — Відображення, сільце — Відображення, і зараз ми теж знаходимося у Відображенні. Будь-який світ, який ти можеш собі уявити, існує і називається Відображенням.
— … І ти, і дідусь, і всі інші ходять по цих Відображеннях і вибирають те, яке сподобається?
— Так.
— І мені вдалося втекти з села таким же чином?
— Так.
Вона зрозуміла все, що я сказав, — це у неї на обличчі було написано. Густі чорні брови її зсунулися,
