Двоє над прірвою - Володимир Кирилович Малик

Але, видно, ці слова не переконали поліцая.

— Гм… Хочеш їсти! — передражнив він. — Подумати тільки — він хоче їсти, а тому добивається в порожню квартиру! Хіба ти, шибенику, не знаєш, що капітана Смольникова тут немає? Га? Не проживає вже такий! От!

Я внутрішньо здригнувся. У словах поліцая дзвеніла люта ненависть.

— Я не знаю ніякого капітана Смольникова.

— Брешеш! Чому ж тоді проминув мою квартиру і постукав саме сюди? Мабуть, родич якийсь? Чи знайомий?

— Ніякий я не родич! Мені однаково, хто дасть кусень хліба…

— Знайшов, де просити хліба! У Києві! Це ж не село. І не намагайся обдурити мене! Паршивець! Бачу — прийшов до капітана Смольникова!.. А то була птиця неабияка! В особому отдєлі служив, у військовому училищі. Енкаведист! Комуніст!.. Ось ти до кого прийшов! Або до його сім’ї… Тільки ж ти не знав, що його дружина з донькою дременули аж на Урал. Або й далі… А з тобою ми поговоримо де слід! Може, ти не таке ягнятко, як прикидаєшся? Га? Ану, ходи зі мною!

Я кинувся у вузький прохід між поліцаєм і стіною, але міцна рука схопила за комір, притиснула до одвірка. Під самим моїм носом блиснула сталь нагана.

— Ах ти, мерзотнику! Щеня паскудне! — загримів голос поліцая. — Тікати? Адзуськи!.. Від Хомки Підмогильного не втечеш! Не на такого натрапив!.. Ану, йди попереду і не озирайся! Та не здумай тікати! Бо вжену кулю в спину! Рушай!

Поліцай Хомка Підмогильний, як він назвав себе, не жартував. Злі колючі очі дивилися суворо, мов хотіли пропекти наскрізь, а ліва рука поки що не відпускала комір мого пальта.

У дверях з’явилася худа, невеличка жіночка з виплаканим обличчям. Вона злякано дивилася на чоловіка.

— Хомко, ти куди? Адже ж тільки з нічного чергування!

Підмогильний грубо відповів:

— Не твоє діло! Замкнися — і сиди! Я скоро повернуся… Піймав тут одного типа. Вештається побіля нас. Відведу в поліцію — і назад… Ну!

Жіночка зачинила двері. Глухо клацнув замок.

Поліцай штурхонув мене в спину.

— Йди!

Ми поволі спустилися по сходах вниз. Вийшли на вулицю, і Підмогильний наказав повернути праворуч. Саме тоді я побачив Смольникова, який на протилежному боці виглянув з-за дерева і миттю заховався, щоб поліцай не помітив.

— Швидше, стерво! Огинаєшся! — гарикнув Підмогильний.

Я, однак, не поспішав. Гарячково думав: що робити? Тікати?.. Але ж розумів, що досить одного необережного поруху — і куля прониже мене наскрізь. Оглянутися, щоб дізнатися, де Смольников? Теж небезпечно…

Коли опинилися на перехресті, Підмогильний наказав:

— Праворуч! Нагору!

В ту ж мить поліцай голосно скрикнув і засичав від болю.

Я оглянувся і побачив, що капітан лівою рукою здушив його за горло, а праву його руку з наганом рвучко завернув назад. Наган брязнув на асфальт.

Я схопив його і щосили рукояткою вдарив Підмогильного по голові. Той упав.

— Тікаймо! Швидше! За мною! — гукнув капітан.

Ми кинулися вниз, до Дмитрівської. Кілька перехожих, що стали мимовільними свідками цієї сцени, миттю розбіглися. Вулиця опустіла.

Біля Дмитрівської стишили біг. Я непомітно передав наган капітанові, шепнув:

— Ваших немає… Виїхали. Квартира зачинена… А цей, Підмогильний, що живе насупроти…

— Знаю… Бачив… Потім усе розповіси, — перебив мене Смольников. — А зараз — у трамвай!

Ми вскочили у вагон, що рухався до вокзалу, і незабаром зійшли біля Галицького базару. Тут можна було зникнути, заховатися в натовпі, загубитися серед людської круговерті. Тут ми відчули себе спокійніше. Нам здалося, що потонули в гомоні голосів, іржанні коней та пронизливих вигуків хлопчаків, котрі перепродували цигарки: “Гунія” — пара п’ять, “Рама” — пара три!..”

Смольников, розштовхуючи натовп, провів мене через весь базар, а потім поволі, щоб не привертати нічиєї уваги, попростував бульваром у напрямку Святошина. Він Київ знав добре, я — гірше.

— Ну от, замалим не потрапили в халепу, — сказав капітан неголосно. — Тепер нам треба знайти хоча б тимчасовий притулок, щоб відпочити, бо спати хочеться смертельно… Та й їсти теж… У мене було кілька добрих знайомих, однак усі жили в центрі, а центр міста поки що для нас протипоказаний. Та й невідомо, чи хто з них залишився з Києві. Швидше ні… Вся надія на Якова Петровича…

— Хто це? — спитав я, здригаючись від морозу, що, здавалося, ставав усе лютіший.

— Це один старий. З ним я познайомився кілька років тому на риболовлі. Він працював бакенщиком на Дніпрі, мав непоганого човна, знав усі рибні місця, — тож ми провели з ним не один день і не одну ніч, тягаючи вудочками пліток, окунів та крутобоких сазанів… Якщо він у Києві, то, вірю, допоможе нам… Але на цей раз до хати зайду я! З тебе досить!

— Це далеко?

— Ні, недалеко. На Шулявці.

— А якщо його немає, що робитимемо?

— Тоді й поміркуємо, а поки що не будемо сушити собі цим голови…

8

На Борщагівській, поминувши місток, ми повернули праворуч у вузький тупик, забудований ще до революції непоказними дерев’яними будиночками та сараями. В кінці тупика, перед старою, сірою від негоди хвірткою, Смольников зупинився, пильно оглянув сад. Од хвіртки до ґанку вела акуратно прокидана в снігу стежка. Отже, Яків Петрович дома.

Смольников відімкнув защіпку і попрямував до хати, зробивши мені знак, щоб залишався біля хвіртки.

На стук двері відчинилися — на ганок вийшов сивоусий, лисий, але кремезний чолов’яга у сірій сорочці, що щільно облягала його міцну постать, і в окулярах у тоненькій металевій оправі. Побачивши Смольникова, він якусь мить здивовано розглядав його, а потім, ніби не довіряючи своїм очам, звичним рухом підняв окуляри на лоба.

— Іване Григоровичу, братику, невже це ти? — спитав збентежено.

Смольников усміхнувся.

— Як бачиш, Якове Петровичу, це справді я… Важко впізнати? — і він провів рукою по своєму схудлому, зарослому чорною щетиною обличчю.

— От не сподівався!.. Заходь, прошу… Моя стара зрадіє!

— Але я не сам, Якове Петровичу, а… з сином…

— Із сином?.. Мені пам’ятається, у тебе була одна донька…

— А тепер є ще й син…

— Ну то клич його сюди! Ото він за хвірткою?

Смольников подав знак, і я піднявся на високий ґанок з простенькими дерев’яними бильцями, привітався. Старий пильно оглянув мене.

— Та ви обидва як із хреста зняті! Чи не хворі ви бува?

— Ні, не хворі, — відповів Смольников. — Просто перемерзли, не спали, голодні… Розумієш?

— Ну, як не розуміти. Звичайно ж, розумію. Не ви ж перші повертаєтеся… з того світу…

— Сказано точно — з того світу, — серйозно підтвердив Смольников.

— То заходьте ж, будь ласка! Прошу до хати! — заметушився Яків