Чорний екватор - Володимир Кирилович Малик
Сонце поволі описувало в небі коло і пряжило худі чорні спини в'язнів. Нестерпно хотілося їсти. Час тягнувся нудотно довго.
За місяць Антоні звик до такого життя, як звикають до невигойної болячки. Він обріс густою щетиною, під очима в нього лягли сині тіні, руки огрубіли й потріскались.
Якось увечері, повернувшись з роботи, він сидів біля своєї халупи і жував банан, коли хтось окликнув його:
— Бвана Антоні!
Це був Джомо Карумба. Антоні зрадів йому як рідному братові і стиснув в обіймах, але відразу ж випустив: Джомо глухо застогнав і розвів руки лікаря.
— Що з тобою, Джомо?
— Пусте! — поморщився негр. — Просто бвана Кребс виконав свою обіцянку і зробив з моєї спини біфштекс!.. Ось уже місяць я не можу лягти на спину…
Антоні повернув Джомо спиною до світла, і очі його запалали гнівом: спина негра являла собою криваве місиво, вкрите свіжим струпом.
— Як же ти потрапив до його рук?
Джомо все розповів лікареві.
— Я знав, — закінчив він, — що вас не звільнили… Про це відверто сказав інспектор, намагаючись завдати мені ще більшого болю. І це страшенно пригнічувало мене.
— Дивно, — похмуро промовив Антоні, — як ти міг піддатися на умовляння міс Дженні. Ти ж знаєш Кребса та його друзів і повинен був міркувати тверезо. Твій вчинок необдуманий.
— Бвана Антоні, — гордо сказав Джомо, — у мене чорна шкіра, але ясна і чиста душа. Я чесна людина. Ви постраждали через мене!.. Хіба я міг лишити вас у біді. План міс Дженні здався мені здійсненним… Хто ж знав, що Кребс може бути таким підлим навіть по відношенню до міс Дженні… Він же обіцяв їй звільнити вас, коли я добровільно з'явлюся в поліцію. А потім відверто радів, що ми обидва потрапили до його рук, і навмисне відправив мене в «Чорний екватор»… Але я радий, що зустрівся з вами.
Тепла хвиля вдячності прокотилася в грудях Антоні.
Вони ще довго говорили пошепки, розповідаючи один одному про життя протягом останнього місяця. Нарешті, Джомо сказав:
— Треба тікати звідси, бвана Антоні, і швидше, поки ми зовсім не охляли.
— Я вже думав про це, — відповів сумно лікар, — але нічого розумного не надумав. До берега майже п'ять миль, в озері повно крокодилів. Уночі навколо острова патрулює катер… Правда, сам табір на острові майже не охороняється, бо куди ж втечеш… Коли б у нас був човен!..
— Треба щось придумати, — замислено промовив Джомо.
Надходила ніч. У повітрі роїлась мошва, а Джомо був майже голий. Короткі штани й черевики — оце й усе, що було на ньому. Антоні скинув з себе сорочку і віддав товаришеві.
— Бери, це все-таки захистить твою знівечену спину! Сьогодні ми якось переночуємо разом, а завтра побудуємо і тобі халупу.
Уранці, до схід сонця, Антоні й Джомо заходилися будувати з дерну житло для Джомо.
Про дивних в'язнів, які не хочуть жити разом з іншими, дізнався комендант табору і прийшов подивитись на чудаків.
— Даремно стараєтесь, хлопці, — сказав він. — Богові однаково, звідки прилетить до нього людська душа — з негритянської халупи, з печери пустельника чи з палацу багатія!
Комендант подав рапорт про відставку і з дня на день чекав заміни, а тому був у благодушному настрої.
— Богові справді однаково, сер, а то б він не допустив, щоб його цивілізовані діти так знущалися з простих дітей природи.
Коменданта здивувала добірна англійська мова.
— Ви — англієць?
— Так, я англієць! — з викликом сказав Антоні.
Комендант спантеличено подивився на охоронників, що стояли позаду. Це перший випадок, коли в його табір потрапляє англієць. Як правило, крім прізвища, ім'я та характерних прикмет, ніяких відомостей про в'язнів не передавали. Та й навіщо ті відомості? У концтабір відправляли людей, небезпечних, на думку властей, для британської корони, і вони підлягали знищенню.
— Ви — комуніст? — спитав комендант.
— Комуніст? — здивувався Антоні. — Я такий же комуніст, як ви турецький паша. Але я чув, що комуністи визнають негрів за повноправних людей! От, бачите, я вже висловлюю комуністичні переконання, хоч справжніх комуністів і в очі не бачив!
— Ви дивна людина! — сказав комендант. — Тепер я розумію, чому вас відправили сюди! Ваше місце саме тут!
— Я гадав, що ви говорите зі мною як джентльмен…
— Не турбуйтеся, від нашої розмови ваше становище не зміниться на гірше, — з іронією відповів комендант.
Він пішов, а за ним посунула і охорона.
— Бвана Антоні, так говорити з ними небезпечно. Для чого розкривати свої думки? — сказав Джомо.
— Прорвало!.. Треба щось придумати, поки ще є сили… Інакше — загинемо!..
В той же день вони обміркували план утечі…
Можливість була єдина — перепливти озеро і добратися до суходолу. Саме настали безмісячні ночі. З очерету й папірусу вирішили зв'язати пліт, як це з давніх-давен робили приозерні жителі. На щастя, і очерету й папірусу в плавнях було багато.
Працювали вночі по черзі: один ішов у плавні, і лопатою підсікав очерет, а другий вартував. В'язні навпомацки вибирали в пітьмі найвищі і найтовщі стебла, зрубували їх і залишали на місці сохнути. Рубали вибірково, на широкій площі, щоб не помітили охоронники.
Темні ночі і тверда думка охорони про те, що з табору втекти неможливо, сприяли здійсненню їх сміливого задуму.
Через тиждень, коли назбиралася достатня кількість матеріалу і він висох, друзі знесли його докупи в гущавину заростів. Тільки тонка смуга очерету й папірусу відділяла їх од води. Там із легких і міцних стебел вони зв'язали довгі, рівні снопи, поклали їх поряд, з'єднали міцними перевеслами з трави, а впоперек прикріпили короткі снопи з папірусу. Вийшов довгий легкий пліт,
