Безумці - Олександр Ашотович Насібов

— Хто ж знав?

— Мало хто. Вона біля самого плеча — щоб показати її, я повинен скинути кітель, сорочку.

— Хто ж міг знати все-таки про татуїровку? — наполягав слідчий. — Відповідайте, я даю вам змогу виправдатися.

— Члени екіпажу корабля, де я проходив службу.

— Люди «вашого» корабля, які нині мертві? — Слідчий не приховує глуму. — Ви маєте рацію, це дуже хороші свідки. Чи не рушити за їхніми свідченнями у нептунове царство?

— Та я напам'ять перелічив увесь екіпаж мого корабля, назвав імена людей, їхні флотські звання, навіть вказав приблизно вік кожного. А ви не визнали за потрібне передати в Москву цей найважливіший доказ того, що я — це я!..

— Мені здається, що корабель, про який ідеться, ваші колеги не потопили, а захопили. Люди з нього загинули або попали в полон. Така сама доля спіткала і корабельного лікаря. Хто міг завадити вам, розвідникові й диверсантові, визубрити два-три десятки імен? Фашисти можуть утяти й не таку штуку!

— Ще аргумент: ви бачите, як добре я знаю російську мову; було запрошено перекладача, і він…

— Не гірше ви знаєте й німецьку.

— Прошу вас, надішліть у Москву моє фото!

— Не бачу сенсу. А втім, якби я й хотів, це неможливо.

— Чому?

— Більд з метрополією не працює. Літаки туди не літають. Лишається надіслати з випадковим судном. Довго. За цей час ви стільки встигнете!..

— Утечу?

— В усякому разі, спробуєте.

— Але ми на острові.

— Еге, не вдавайте з себе жовторотого!.. Старшина Дінкер, якого було призначено невідтупно стерегти вашу персону, вчора прийшов з проханням. Він, бачите, сумнівається у тому, що ви німець. Ось і завітав просити старанно в усьому розібратись… А Дінкер втратив на війні батька. Від самого слова «наці» його кидає в жар. І цього хлопця ви змогли обкрутити круг пальця й прибрати до рук! Звичайно, він чесно про все доповів. Можу повідомити: ви його більше не побачите. Дінкерове місце займе матрос Джабб. Він виловлював вас із води. Він чув, як вас викрив ваш же колега. Словом, мені здається, що Джабб саме той чоловік, який потрібен для нагляду за такою хитромудрою бестією, як ви. Спробуйте навести йому полуду на очі, доможіться цього, і я скажу: ви сам диявол!.. А втім, завтра вашу справу буде закінчено.

— Мене судитимуть?

— Звичайно.

— А навіщо суд? Ви вважаєте мене німцем, а військовополонених треба…

— Он як ви закручуєте? — Майор глянув презирливо. — Не треба плутати. Ви не військовополонений.

— Хто ж я?

— Ви не були в армійській формі своєї країни, коли попали до нас, не змогли показати відповідного військового посвідчення. Тому вас судитимуть як диверсанта і вбивцю.

— А що загрожує диверсантові й убивці?

— Боюсь, що не зможу вас підбадьорити. На милість можна сподіватися тільки в одному випадку. Ви знаєте в якому?

— Я повинен дати цінні свідчення?

— Дуже цінні, які б переважили тягар вашого злочину.

— Але я не німець! — Карцов стомлено потирає скроні. — Зрозумійте, ви помиляєтеся!..

Ця остання розмова із слідчим відбулася вчора. А сьогодні Карцова судять. Точніше, вже судили, бо зараз читають вирок.

Процедура була короткою. Оголосили формулу обвинувачення. Задали кілька запитань і вислухали свідків — Джабба і що двох матроів. Далі комодор радився, спершу з сусідом праворуч, потім — ліворуч. Секретар подав аркуш паперу. Комодор переглянув його, зробив кілька виправлень, дав підписати членам суду.

Це і є вирок, який зараз читають.

Конвоїр Джабб кладе руку Карцову на плече, підборіддям вказує на суддів. Він пояснює: вирок прочитано, тепер слід вислухати його вдруге, в німецькому перекладі.

Карцов механічно киває. Він неуважний, млявий, не може зосередитися. В голові плутанина з уривків спогадів, образів. Часом щось тисне на серце, в грудях з'являється біль. І все, що йому хочеться, це піти звідси, повернутися до своєї залізної конури на форпіці[24], де вій принаймні лишиться на самоті. Джабб до уваги не береться. Останні два дні він невідступно поруч, та Карцов не помічає його, наче матрос — це деталь камери, частина її обстановки.

Несподівано перекладач і троє суддів, на яких дивиться Карцов, розпливаються у велику пляму. Вона тремтить, хилиться…

З допомогою Джабба він підводиться на ноги. Ї хоч читання вироку триває, він майже нічого не чує. У нього від болю розламується голова.

Ось перекладач опустив папір, зняв окуляри.

— Зрозуміли все? — запитує він, суворо кліпаючи віями.

Карцов мовчить.

— Вас присудили до смерті! — Перекладач витріщив очі, надув щоки. Маленький, з надмірно розвинутим підборіддям, він вельми пишається місією, що випала на його долю. — Як лазутчика й диверсанта, вас буде страчено. Згідно з статутом, вирок військового суду оскарженню не підлягає.

Карцов повертається і повільно йде до дверей. Пропустивши його, конвоїри прямують слідом. Він виходить на палубу.

Широка бухта сяє в промінні яскравого південного сонця. Вода нерухома, вдавлені в неї важкі корабельні тіла — також. А на ледь окресленому обрії чітким трикутником проектується самотня скеля. Дивно, що Карцов не помітив її. Адже плив повз неї. Коли б затримався там на годинку, все б могло бути інакше…

Хилиться до обрію сонце. Ще трохи, і воно покине синє небо, щоб потонути в синій густій воді. І сонце, і море, і небо такі ж, як і того дня, коли він урятувався з човна, що гинув. Але тоді в його