Ставка більша за життя. Частина 2 - Анджей Збих

— Ці торгові витрати весь час припадають на мою долю. Ну, чого тобі ще треба?

— Завтра середа, — сказав Пісарський, — як ми й домовилися. Хмиз, — захихотів він, — треба забрати. Але зараз я прийшов не по це. Є валюта, — мимоволі стишив він голос, — пане граф. Раджу купити, скоро ціна підніметься.

— Ти завжди, Пісарський, мені про це говориш.

— І завжди маю рацію.

— Я ще подумаю. Почім?

Пісарський пошепки назвав якусь суму, так тихо, що Клосс її не розчув.

— Дорого, — промовив Пшетоцький, — як завжди. Завтра перед світом забереш свій хмиз, — він значливо пирхнув. — За цей час я подумаю. Ага, ще одне. Привезеш мені все, що я написав у списку. Візьмеш його в Янової дружини.

— Привезу, чому б ні? Пісарський ніколи не підведе і не погребує й копійкою. А щодо валюти, то ви, пане граф, добре подумайте. А може, у вас, пане господар, є щось продати? Я не про те, що завжди, я все куплю. Коли б і папери які-небудь, то теж, га? Навіть їх можна вигідно продати. Треба ж якось жити.

Клосс зі злості так стиснув кулаки, що аж побіліли кісточки на пальцях. Невже цей?

— Що ти сказав, Пісарський? — майже крикнув старий. — Що ти хочеш купити?

— Все, що ви, пане граф, схочете продати.

— Звідкіля ти знаєш про папери? Як це тобі спало на думку?

— Та я просто так сказав. Папери бувають різні, наприклад, якісь акції. Якщо першими прийдуть більшовики — все пропаде. Якщо англійці — можна добре заробити. Але я можу дозволити собі ризикнути. Тільки долари ціняться завжди, і найкраще за всі монети, пане граф.

— Геть! — вигукнув старий.

— Ви, пане граф, не кричіть, — сказав Пісарський з погрозою в голосі. — Я не з боязких. Мене криком не злякаєш. Я знаю стільки, що…

— Забирайся геть!

— Як хочете, пане граф. Я не ображаюсь. Купцеві ображатися не можна. Я повернуся. Пісарський завжди повертається і купує подешевше.

Клосс почув, як двері тихо зачинились. Потім пролунали розмірені кроки старого, його тихе сопіння.

Невже це агент Гофберга? Ні, цього не може бути. Але звідки він знає про папери? Треба буде з цим Пісарським поговорити. Клосс ще раз окинув поглядом кімнату, в якій був. Ніяких тайників, ніяких сейфів. Звичайно, Пшетоцький міг би вкласти цінну документацію в один із цих швидкозшивачів з рахунками. Це було б на нього схоже, свідчило б як про його спритність, так і про зневагу до праці якогось там Лятошека. Треба б їх переглянути, але не зараз, бо Пшетоцький у будь-яку хвилину може зайти до свого кабінету.

Він уже відійшов од дверей, коли його зупинив тихий стукіт, що долинав через стіну, а потім голос Зосі:

— Можна, дідусю?

— Заходь, заходь, моя дитино, — пружини голосно рипнули. Певно, Пшетоцький знову всівся в крісло.

— Дідусю, — відразу почала зона. Клосс здогадався, що вона скаже. І не помилився. Майже те саме, що він почув кілька днів тому, стоячи струнко перед різьбленим письмовим столом полковника Гофберга. — Батько залишив папери. Я вже доросла і прошу віддати їх мені.

— Це все, що ти хотіла сказати?

— Так, дідусю.

— Невдячна шмаркачка. Без мого дозволу… Адже ти про них не знала, не могла знати. Хто тебе послав?

— Я не можу сказати.

— Не можеш сказати? Ніби я сам не знаю. Думаєш, якщо я старий, боже праведний, то нічого не бачу? Ну, я вже з ними побалакаю! Я ж їх просив, попереджав…

— Дідусю, це мій обов’язок.

— Тільки я знаю, в чому полягає твій обов’язок, — сказав Пшетоцький. — Ти вчилась, екстерном склала екзамени на атестат зрілості, після війни вступиш до університету. А поки що вчись у Янової дружини варити й пекти, це тобі більше знадобиться в житті, аніж оті конспіративні химери. У твоєї покійної бабусі було три куховарки, але коли вона хотіла зробити для мене приємне, то сама готувала паштет. І знала б ти, що це був за паштет! Але ти непокірлива, я знаю. Уся в Геленку. Вона теж мене не слухала. І Лятошек теж впертий.

— Не говори погано про моїх батьків.

— Я ні про що не хочу слухати. Присилають до мене дитину, — пирхнув він, — ніби я з дитиною буду вести переговори. Старого Пшетоцького не ошукаєш, так їм і скажи. 1 ще скажи, що Пшетоцький ні разу за сімдесят два роки життя не порушив даного ним слова, навіть коли дав його не шляхтичеві.

— Але ж, дідусю, мова йде перо те, щоб винахід мого батька використати для боротьби з німцями. Його відвезуть у Лондон, і союзники будуть…

— Я краще знаю, що з ним робити. Союзники! — зневажливо промовив він. — Я знаю цих гендлярів. Ні, хоч би який був твій батько, але я йому обіцяв і нікому його паперів не віддам. Тільки після війни.

— А якщо це доручення мого батька?

— Він тобі написав? З підписом, засвідченим нотаріусом? От бачиш! Після моєї смерті — будь ласка. Якщо я помру раніше, ніж скінчиться ця проклята війна, ти одержиш ці папери. Я вже так влаштував, що одержиш… Зосю, — сказав він лагідно, — це все твоє багатство, все, що тобі лишилося від батька. Ти поглянь, що діється на білому світі. Потім будеш згадувати. Перед смертю людина бачить далеко. Ті, хто прислав тебе, сліпці. Я знаю, що після війни жодного з Пшетоцьких не залишиться в Пшетоці. Ну, годі, годі, не плач. Скажи їм, нехай самі прийдуть до мене, і перекажи їм усе, що я говорив.

Клосс вирішив, що довше лишатися в кабінеті йому нічого, та й небезпечно. Він швидко підібрав потрібний ключ і замкнув за собою двері. Все повинно бути на своїх місцях, адже він сюди ще повернеться.