Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Як же це трапилося? Страшенно цікаво. Цей вестмен, Вірна Смерть, чи як його там, привів підмогу і відбив полонених?

— Поки би він бігав по підмогу, всіх полонених встигли би перерізати. Він вчинив нечувану зухвалість і самотужки визволив хлопців.

— Тисяча чортів! Ну і ну!

— Він потай прокрався у табір, проповз на животі, як це роблять індіанці. Йому допоміг дощ: тієї ночі лило як із відра і згасило всі багаття. Батальйон південців стояв табором на фермі. Офіцери зайняли будинок, а солдати розмістилися хто де міг. Полонених замкнули в сараї, де стояв прес для цукрової тростини. Їх охороняло четверо вартових. На ранок їх збиралися стратити. Вночі, відразу після зміни варти, крізь шум зливи почувся гуркіт із даху. Хлопці стали прислухатися. Раптом пролунав тріск, і частина даху провалилася. Потім з’явилася діра в стелі, і в приміщення полив дощ. На кілька хвилин усе стихло, потім через отвір у стелі хтось просунув стовбур молодого дерева, ще достатньо міцний для того, щоб по ньому могла видертися вгору людина. Так полонені й вилізли на дах, а звідти зістрибнули на землю. Там лежали тіла чотирьох вартових, вони не заснули, а лежали нерухомо. Забравши у них зброю, хлопці рушили геть. Рятівник вивів їх із табору й відпровадив аж до кордону. Тільки там, прощаючись, вони й дізналися, що їх врятував, ризикуючи власним життям, знаменитий вестмен Вірна Смерть.

— Він пішов із ними?

— Ні, послався на важливі й невідкладні справи і зник у темряві, не давши їм навіть подякувати. Хлопці не встигли й роздивитися його як слід. Білл запам’ятав тільки високу худу фігуру, але йому пощастило говорити з цим чоловіком, і він на все життя запам’ятав слова цієї мужньої людини. Якщо коли-небудь Вірна Смерть опиниться серед нас, ми зуміємо довести йому, що німці — вдячний народ.

— Я думаю, він і так не сумнівається у вашій вдячності. Припускаю, ваш син — не єдина людина, яка чимось завдячує траперові на ймення Вірна Смерть. Але, сер, повернімося до наших справ: можливо, ви знайомі з містером Лянґе з Міссурі?

Чоловік пильно подивився на мого товариша.

— З містером Лянґе? — повторив він запитання. — А навіщо він вам?

— Боюся, що в шинкаря вже не зосталося вільних кімнат, а на пристані нам рекомендували містера Лянґе як людину гостинну, у якої можна переночувати. Нам сказали, що ми знайдемо його тут, у кнайпі.

Чоловік ще раз уважно подивився на нас.

Баффало Білл Коді позує з рушницею під час його європейського туру. Париж, 1890 рік. Фото з колекції Музею Баффало Білла в Денвері.

— Знайдете, точніше, вже знайшли. Я і є Лянґе. Оскільки бачу, що ви — порядні люди, мій будинок до ваших послуг, джентльмени. Сподіваюся, я не помилився стосовно вас. Хто ваш товариш, він досі не сказав ні слова?

— Мій друг — людина дуже освічена, ваш земляк, саксонець, який приїхав сюди в гонитві за щастям.

— Господи! У Європі люди кидають усе і мчать через океан у надії, що тут їх чекає багатство і щастя і що підсмажені голуби самі падають тут у рот! Запевняю вас, сер, тут треба набагато більше попрацювати, поки досягнете хоч чого-небудь, я вже не кажу про щастя. Але, попри все, бажаю вам успіху. Ласкаво просимо в наші краї!

Він простягнув руку мені, потім моєму товаришу. Вірна Смерть узяв її у долоні, стиснув і вимовив:

— Але якщо у вас виникли сумніви, чи можна нам довіряти, запитаєте вашого «хлопчика», і він підтвердить, що ми свої.

— Білл, мій хлопчик? — здивувався Лянґе.

— Так, він. Ви ж сказали, що він говорив з Вірною Смертю і пам’ятає кожне його слово. Зробіть послугу старому, юначе, повторіть, що він вам тоді сказав?

Білл із готовністю відповів:

— Вірна Смерть ішов попереду загону. Ми таємною стежкою пробиралися до кордону. Я був поранений у руку, кров запеклася, і рукав прилип до рани. Продираючись крізь зарості, Вірна Смерть відпустив велику гілку, і вона з розмаху боляче вдарила мене по рані. Я не стримався і голосно крикнув від болю…

— За що Вірна Смерть назвав вас ослом, — втрутився вестмен.

— А ви звідки знаєте? — здивувався Білл.

А старий тим часом продовжував:

— Ви стали виправдовуватися, поскаржилися, що у вас роз’ятрúлася стрíльна рана, на що він вам порадив змочити рукав соком подорожника. Сік охолоджує рану і не дає розвинутися гангрені.

— Так усе й було! Але як ви дізналися? — вигукнув молодий Лянґе, страшенно здивований.

— Ще й питаєте? Та це я дав вам цю пораду. Згадайте, ваш батько помітив, що я схожий на Вірну Смерть. І він має слушність, ми з цим старим схожі як дві краплі води!

— Он воно що… Значить, це ви і є? — Білл схопився з місця й кинувся до вестмена.

Проте батько вхопив його за полу куртки й посадив на місце.

— Сиди! — суворо наказав він. — Право й обов’язок батька першим висловити подяку й обійняти твого рятівника. Але поки що краще утриматися від обіймів, ти сам знаєш, де ми зараз і як за нами стежать.

І додав, звертаючись до вестмена:

— Сер, я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно. Я маю свої вагомі причини так казати. Зараз тут страшенно небезпечно. Повірте, я безмежно вдячний вам, і саме тому повинен бути обережним задля вашої ж безпеки. Наскільки мені відомо і як відкрито говорять, всі знають вас як затятого прихильника аболіціоністів. Під час війни ви зробили чимало славних подвигів і завдали жителям Півдня немалі збитки. Ви були провідником і розвідником у Північній армії і проводили загони такими