Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

і цікавим. А він аж ніяк не відносив себе до тих, які не виходять на люди зі своїх келій. Тоді Київський університет, який у всі часи був центром вільнодумства, «оговтувався» від цілої низки гучних політичних процесів, унаслідок яких немало студентів і викладачів поплатилося за свої свободолюбиві ідеї звільненням з цього храму науки й культури, а то й взагалі опинилося за ґратами. Так звані «шістдесятники» розпорошилися: хто знову пішов у служіння комуністичній владі (а куди подітися, їсти ж хочеться), хитріші зачаїлися до кращих часів, а найбільш затяті, яких так і не вдалося приборкати, і далі підпільно розповсюджували самвидав, збиралися під виглядом культурологічних і літературних гуртків, де перебували під пильним наглядом КДБ.

— Авжеж, чув. Кожна нормальна людина, можливо, хоч і не брала участі в тих подіях, була в курсі, переживала й співчувала.

— Кому?

— Ну, хто кому, — ухилився від прямої відповіді Сашко.

— Та не тушуйтеся, — Богдан Данилович поблажливо посміхнувся. — Було б дивно, якби студенти стояли на боці влади чи адміністрації університету, попри те, що в країні тоді проводилася офіційна пропаганда на підтримку здійснюваної органами КДБ і компартією боротьби з українським буржуазним націоналізмом і взагалі — з усім українським. Весь народ не заженеш у яму покори. Завжди знайдуться люди, які думають по-іншому, ніж влада, а дехто й насмілюється вчиняти всупереч тим постановам і правилам, що нав’язані владою.

Сашко дивився на Зорія круглими очима, навіть не помічаючи цього. Про що говорить цей підполковник? Точніше, про що — зрозуміло, але — як? Це ж неприхована провокація кадебіста, розпізнати яку легко може навіть людина без життєвого досвіду або й зовсім дурна. Сашко таким себе не вважав. Мабуть, не думав так про Теслю і підполковник. Тоді навіщо ці розмови?

— Не дивуйтеся з моїх слів, — наче прочитав думки Сашка Зорій. — Мої слова — не провокація. Коли познайомимося ближче, ви переконаєтеся, що я завжди кажу правду й завжди щиро. Ну, майже завжди. Так-от, чому я згадав про ті події. Не секрет, що репресували найбільш активних антисовєтчиків органи КДБ. Після того, як усе начебто устаканилося, ми ретельно аналізували свої дії. З’ясувалося, що про деякі факти ми дізнавалися або запізно, або об’єктивність інформації була надто низькою. А якщо говорити по-простому — наші таємні інформатори «ліпили нам горбатого». Вони зводили наклепи на своїх «противників» на роботі, у коханні, побуті тощо. Не один студент чи викладач мав неприємності не так через свої політичні погляди, як через звичайнісінькі наклепи. Тоді особливо не розбиралися, бо партійне керівництво й наші московські колеги вимагали скорого суду. Та чи справедливий він був?

— І ви, допетравши, що наробили помилок, тут же їх виправили, — Сашко посміливішав.

— Звичайно ж, ні. Але ці політичні процеси багато чого нас навчили. Можливо, не всіх. Але й у нас з’явилися люди, які мислити почали дещо по-іншому. Адже в українському КДБ 70-х і початку 80-х було чимало співробітників-українців. Я затятий противник антисемітизму, але скажу: часи єврейського засилля в НКВД скінчилися ще до війни, багато з нас починало думати по-українськи, і хоча говорили й писали ми ще па-руські, козацький дух потихеньку піднімався з історичних та генних глибин.

— Богдане Даниловичу, вибачте, але… Покажіть усе ж своє посвідчення, — Сашко це сказав навіть дещо з викликом.

— Будь ласка, — Зорій показав своє посвідчення, навіть дав його в руки Теслі. Той подивився, уважно почитав, повернув підполковникові. — Я вас чудово розумію, — Зорія зовсім не здивувало раптове бажання письменника пересвідчитись, що перед ним справді співробітник КДБ. Надто вже дивні речі говорив цей загадковий, можливо, навіть незвичайний кадебіст.

— Не всім навіть у КДБ подобається, як керують нами партійні органи, — вів далі Зорій. — Події останніх років свідчать, що сама партія шаленими темпами втрачає в народі авторитет, який і раніше тримався лише на майстерній пропаганді та багнетах озброєної частини КПРС — ВЧК-КДБ. Якщо розкинути розумом, то, за законами логіки, так довго тривати не може й щось повинно змінитися. Органи державної безпеки незалежно від того, хто при владі, забезпечують безпеку країни. Так ось, тим людям, що наважуються і вже пробують щось змінити в нашій державі, конче потрібна об’єктивна, правдива й неупереджена інформація про те, що відбувається в суспільстві та, зокрема, серед представників «совісті нації», як небезпідставно прийнято називати інтелігенцію. Що ви скажете, почувши від підполковника КДБ такі слова? Точніше, мене цікавить більше не те, що ви скажете, а що думаєте насправді.

— Я не знаю, що не лише казати, а навіть — думати. Усе так незвично і справді, на перший погляд, схоже на неприховану провокацію. Але все ж мені здається, що провокація вдалася б лише тоді, коли не ви, а я говорив би такі крамольні речі.

— Ви вважаєте мої слова крамольними?

— Ну, а якими ж? Ми всі звикли до зовсім інших офіційних слів. Але я думаю зараз про інше. Яким боком ваша відвертість, навіть хай вона буде щирою і непровокаційною, стосується простого українського хлопця на ім’я Сашко Тесля?

— А ось зараз вам і скажу головне: мені потрібен справжній патріот України, якому болить те, що відбувається нині з нашою державою, і він не хоче далі спостерігати за тим усім спокійно, живучи за принципом «моя хата скраю».

— Ви що, збираєтеся піти проти влади? — Сашко Тесля злякався сам того, що сказав.

— Кому в нашій країні належить влада? — запитанням на запитання відповів Зорій.

— Відомо кому — Комуністичній партії.

— Двійка вам, товаришу письменнику! Влада в нашій соціалістичній країні належить народу. А я ніколи проти народу не піду.

Це була перша серйозна розмова між підполковником КДБ Богданом Даниловичем Зорієм і молодим, перспективним, талановитим письменником Олександром Григоровичем Теслею.

На четвертій зустрічі Сашко Тесля обрав собі псевдонім «Шаляпін».