Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська

корова – це з дійками. Дійки – це як чотири міліційні палички, зв’язані докупи. Тільки білі. Бо молоко біле. Уявляєте, я колись думав, що корова молоком пісяє. Добре, що Павло про все мені розповів. Розповів навіть, що бачив, як народжується теля. Воно просто випадає з корови. І звідки корова знає, що це випадає саме її теля?

Спочатку я думав, що білі корови дають біле молоко, а коричневі – Nesquik. Баба Марина казала, що купила б корову, якби знала, що я довго буду в неї. Якщо не корову, то хоча б козу. Коза має тільки дві міліційні палички. Я молоко не дуже люблю, тому не хочу, щоб баба купувала корову чи козу.

Перший раз по молоко я ходив із Павлом. Тітка Катерина жила по той бік потічка. Ми взяли порожню поливану (хто поливав, досі не знаю) банку з ручкою і подалися через потічок. Навколо потічка було багато сірої глини.

– З неї можна ліпити все, що хочеш, – вчив Павло.

Я присів на землю і торкнувся глини. Вона була гладка і холодна. Ми вирішили взятися до роботи. Спочатку наносили каміння і загатили струмок. У нас навіть з’явився ставочок.

– Може, за ніч риба припливе, їй тут сподобається, і вона буде в нас жити. Ми кожен день будемо приносити їй їсти, – зрадів я.

– Тут риба не водиться, – перекреслив усі мої мрії Павло.

– А для кого тоді цей ставок?

– Для жаб, – компетентно пояснив Павло.

Недалеко від нашого ставка я побачив якісь сліди на глині.

– Це дівчата сьогодні бавилися. Бачиш, кімнату зліпили і загорожу.

Я не бачив нічого, крім приплюснутої глини, де міг би поміститися тільки мій кросівок. Але якщо Павло каже, що це – кімната, то він краще знає.

– Там, у коморі, їхні тортики, бачиш?

Я не бачив ніякої комори, бачив тільки глиняні кружечки, притрушені листям. І тортиків теж не бачив. Але я не допитувався.

– А ця хата для кого?

– Теж для жаб, – кивнув головою Павло.

– А жаби де?

– Пішли по молоко, як і ми.

– До тітки Катерини?

– Ні. На поле.

– На поле? – я не міг собі уявити, що на полі роздають жабам молоко.

– Жаби бачать корову, стрибають їй на вим’я, п’ють молоко і повертаються ситі додому.

Я ніяк не міг уявити собі, як жаба так високо стрибає і як вона може втриматися на дійках. «Павло так бреше, як Бодько», – подумав я. Та я вже ні про що не питав, бо баба Марина все одно буде лаяти за запізнення.

Тітка Катерина вже нервувала:

– Я хотіла вже корову виганяти, думала, не прийдете.

Через те, що ми не прийшли – виганяти геть корову? Мене мама ніколи не виганяє, коли я запізнююся. У неї інші методи покарання: двадцять сторінок додаткового читання. Іноді Софійка винна, а читати доводиться мені. Хоча Софійка завжди стверджує, що то я винен, і мама більше вірить їй. Мені раптом стало дуже шкода корови, і я навіть пообіцяв їй більше не запізнюватися.

Тітка Катерина наповнила банку і передала мені в руки:

– Молоко полуденішне, хоча вже застило.

«Це, напевне, сорт молока», – подумав я, але не поточнював, що таке «полуденішне», бо корову таки не вигнали. Принаймні я цього не бачив.

Якщо ви подумаєте, що я розхлюпав молоко, то дарма! Банку ніс Павло. На перший раз.

Біля потічка я вирішив подивитися, чи ще не повернулися жаби. Не повернулися. Мені знову стало сумно. У мене виникла ідея: для того щоб завтра жаби не йшли за молоком, я наллю трохи у ставок.

– У ставок не треба, – переконував мене Павло. – Вода рознесе. Треба зліпити посудину.

Ми ліпили вдвох. Щоб глина була гладка і слухняна, треба було весь час намочувати її водою.

– Ми – справжні гончарі, – гордо піднімав голову Павло. – Бачив би мій дід!

– А мій дід скоро побачить. Я приведу його сюди, – подумав я уголос.

– Хіба прута візьме, що так довго з молоком возишся.

– Я маю на увазі діда Романа. Я йому сьогодні зателефоную, і він завтра приїде. – Мені знову стало сумно. І для чого дідові той санаторій?

Коли миска була готова, я взяв у Павла банку і трохи надлив. Зовсім трошки. Чому воно вилилося все, я досі не розумію.

– Я знаю тут одне місце, – запропонував Павло.

Ми пролізли попід дріт і підійшли до великої ванни.

– Набирай! – скеровував мене Павло.

Рідина була справді схожа на молоко.

Коли бабуся наповнила горнятка і піднесла своє до рота, я раптом закричав і жбурнув її горня на підлогу… Як я злякався!

Дід пояснив мені, що це був розчин мінеральних добрив, щось схоже на отруту. Слово «добрива» мало б бути добре. Як і мій намір.

2. Як я садив квочку. Політ 1

Я прочекав на Ксеньку сорок хвилин і двадцять вісім секунд. Вона ніяк не могла вирішити, яке плаття їй сьогодні надягнути. Ксеньці не все одно, як вона виглядає. Але це все одно Рябі, яку ми мали сьогодні посадити. Я досі не знав, що можу бути такий терплячий. «Усі чоловіки терплять, і ти мусиш», – замість «дякую» розрадила мене Ксенька.

Бабуся Марина сказала, що саме сьогодні хоче посадити квочку. Ми мусили поспішати. Я хотів допомогти їй: врешті-решт і я мушу зарекомендувати себе з хорошого боку! Так казала мама. Я взяв на допомогу Ксеньку. Вона ніколи не чула, щоб так садили курей. Та в мене був свій план. Для цього ми обрали грядку з помідорами. Оскільки кущ від куща ріс далеко, роботи було небагато.

Найважче було зловити курку. Ксенька допомогла мені зняти штори. Спочатку я думав, що ми впораємося вдвох. Та про всяк випадок покликали Павла і Дмитрика: вчотирьох працювати легше. Довелося знімати штори ще і в кухні. Ми зняли разом із карнизами. Так було легше. Рябу ми все-таки зловили і заштовхали в пакет. Павло тримав її за дзьоба, щоб не дуже кричала. Ксенька побігла додому по скотч: у неї завжди все є. Їй мама з Італії присилає.

Я не міг уявити, що бабуся хотіла з цим усім упоратися сама.

У нас було дві сапи, восьмеро рук, одна курка й одна банка з водою.

Після того, як грядку було очищено від помідорів, ми викопали яму.

– Копайте глибшу, щоб курка не втекла, – командував я.

Ніхто не наважувався заперечувати: це, певно, міський метод! Після того, як Рябу було