Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв

— Досить, Майю, — м’яко сказав Лаптєв. — Мені вже зрозуміло все, і подальший огляд не додасть мені захоплення та пошани до вашого батька. Ви маєте повне право пишатися з нього. Людство поставить його ім’я поруч з іменем найвидатніших хірургів планети.

— Справді? — Майя позирнула на нього з глибокою вдячністю. — Я теж так думаю. А ви ж бачили далеко не все, не все!

Вона ніби засоромилась свого запалу й замовкла.

Молоді люди стояли удвох в далекому закутку лабораторії.

Яскрава лампа кидала примхливі бліки на обличчя білявої дівчини. Тіні лише підкреслювали м’якість і ніжність рис її обличчя, а в глибоких оксамитовочорних очах перебігали золоті іскорки.

І знову вона була не такою, як попереднього разу. Вона стала зрозумілішою, ближчою Андрієві, йому здалося, що оці теплі щирі очі він знає давно-давно.

— Дякую вам, Майю! — Андрій взяв дівчину за руку. — Мені буде приємно працювати разом з вами. А вам?

— Друг мого друга — мій друг, — відповіла Майя приказкою. — Я бачу, що батько в вас просто закоханий. А ми з ним справжні друзі.

Дівчина стрепенулась і м’яко звільнила свою руку. Андрій простежив за її поглядом і побачив, що з-за скляної перегородки на них пильно й багатозначно дивиться професор Сатіапал. Лаптєв чомусь зніяковів і одвів погляд. Те ж саме зробив і професор.

— Ходімте, пане доцент, — сказала Майя. — Сьогодні ми маємо зняти пов’язку з очей хворого Бертона. Тато доручив зробити це вам.

— Гаразд, — коротко відповів Лаптєв.

Проходячи повз невеликий мармуровий столик, Лаптєв помітив на ньому дві купки червоних і синіх ромбічних кристалів. Півгодини тому їх тут не було.

Андрій посміхнувся з цієї наївної пастки. То невже Сатіапал і справді ладний повірити, що радянський вчений здатний на крадіжку?

— Пробачте, Майю, я хотів би сказати вашому батькові кілька слів.

— Прошу, прошу! — дівчина провела його до дверей заскленого ізолятора і з чемності пішла назад. — Я зачекаю на вас. До речі, мені треба захопити деякі інструменти.

Професор Сатіапал підвівся з-за столу й пішов назустріч Лаптєву.

— Задоволені з огляду?

— Так. Вражений, захоплений і не приховую цього. Але я завітав до вас з діловою пропозицією.

— З якою саме? — зацікавлено запитав Сатіапал.

— Дракон повинен тримати свої зуби в пащі! — жартівливо сказав Лаптєв. — Я побоююсь, що не я, а хтось інший схопить кілька отаких красивих кристаликів і цього разу сховає в більш надійному місці. А втім, є спосіб викрити злодія. Пропоную вам використати один препарат, крихітної краплини якого досить, щоб одразу ж встановити, хто мав з ним справу та поліз куди не треба… Пам’ятаєте, як в казці випробовують на чесність? Під шапку кладуть живого горобця і забороняють туди зазирати.

— А коли мого горобця просто спіймають та й дременуть звідси?

— Замість живого горобця можна покласти опудало або… або пацюка, наприклад.

— М-м-м… Ця пропозиція здається мені привабливою. Одначе, який індикатор треба мати, щоб він вказав на ту мізерну кількість вашого препарату, яка лишиться на пальцях злодія?

— Жодного. Це помітите не тільки ви, а кожен. Навіть більше: не помітити — важко.

— Його можна випробувати на собі?

— Не варто! — наморщив носа Лаптєв. — Вам досить буде поговорити протягом кількох днів одну хвилину з кожним мешканцем вашого палацу.

— І що ж це за препарат?

— Е, хай і в мене буде хоч одна таємниця! Якщо ви погодитесь послати гінця з моєю запискою до Навабганджа, ви зможете розпочати експеримент негайно.

— Пишіть! — Сатіапал попрямував до столу і витяг конверт та чистий аркуш паперу.

Лаптєв написав лише кілька слів і одразу ж зібрався йти.

— Зачекайте, — спинив його Сатіапал. — Якщо ми вже стали так би мовити на діловий грунт, то й я хотів би запропонувати вам одну угоду.

Андрій насторожився. За жартівливим тоном професора чулося занепокоєння й збентеженість. Здавалося, йому важко почати розмову.

— Скажіть… скажіть… Вам подобається моя дочка?

— Не знаю, — холодно відповів Лаптєв. — На це питання часто-густо не може відповісти навіть закоханий. Вона — мила.

— От-от, — підхопив Сатіапал. — Мені неприємно говорити, але… Справа в тому, що моя дочка, як мені здається… зацікавилась хворим Бертоном. Як ви знаєте, він англієць. Мені було б дуже прикро, коли б її почуття цікавості переросло б у щось серйозніше. Втручання батьків у такі справи призводить до протилежного результату. Чи не можете ви, як людина статечна, що здобула довіру молодої дівчини, стати їй за порадника, за брата, коли хочете?

Сатіапал замовк. Видно було, що він лютує на самого себе і ледве стримує свій сором. Андрій дивився на нього мовчки, насуплено. Його допекло до серця, коли він почув отой епітет: «статечний».

Статечними людьми звуть тих, хто розвіяв запал юності і здатний се в світі зважувати на аптекарських терезах. Ні, він ще не дожив до цього! В ньому самому ще вирують сили, і дуже часто хочеться від надміру почуттів встругнути щось несподіване, хлоп’яче… Та чи й послухає його Майя? Кохання — як пожежа: воно поширюється від подувів холодного вітру.

— Навіщо це вам потрібно, пане Сатіапал? — запитав, зітхнувши, Лаптєв. — Хворий одужає, поїде геть…

— Він лишиться тут, — наче аж з досадою сказав Сатіапал. — На це є дуже важливі причини.

— Тоді не знаю, що вам відповісти. Мені прикро образити вас відмовою, але я не вважаю себе здатним виконати доручення і не маю права втручатися в інтимні справи інших.

— Гаразд… гаразд… — Сатіапал потер скроні й гукнув: — Майю, прошу, пан доцент звільнився.

Коли Лаптєв і Майя вийшли на ґанок палацу, в отвір поміж звихрених сивих хмар прозирнуло сонце. Його проміння, — ще золотаворожеве, як завжди вранці, — пофарбувало дівчині волосся в життєрадісні