Принц і злидар - Марк Твен
Том велів вивести на деякий час із залу жінку та дівчинку й звернувся до шерифа:
— У чому завинив цей чоловік?
Шериф став на коліна й відповів:
— Смію доповісти вашій величності, він отруїв одного з ваших підданих.
Тома, який жалів засудженого й бачив у ньому смільчака, що врятував його товариша, слова шерифа боляче вразили.
— І це доведено? — спитав він.
— Цілком, ваша величність.
Том сумно зітхнув і мовив:
— Заберіть його, він заслужив на смертну кару. Жаль! Такий відважний… ні, ні, я хотів сказати, що він таким здається.
Нещасний з несподіваною силою заломив руки і почав розпачливо й жалісно благати короля:
— О милостивий повелителю! Зжалься надо мною. Я не винен, і злочин, у якому мене обвинувачують, не доведено. Та це дарма. Присуд мені вже виголошено, і його не можна скасувати, але я прошу в тебе останньої ласки, бо кара моя нестерпна. Змилуйся надо мною, найясніший королю! В своєму милосерді зглянься на моє благання — вели мене повісити!
Том розгубився. Такого прохання він ніяк не сподівався.
— Клянуся, чудної просиш ти ласки! Хіба тобі призначили не таку кару?
— Ні, ваша величність, ні! Мене наказано зварити живцем.
Із жаху Том мало не схопився з крісла. Опам'ятавшись трохи, він вигукнув:
— Твоє прохання буде вволене, нещасний! Якби ти навіть отруїв сто чоловік, я не віддам тебе на таку ганебну смерть.
Засуджений вклонився до землі, складаючи палку подяку:
— Якщо, не доведи боже, тебе коли-небудь спіткає лихо, — закінчив він, — хай господь збереже тебе за твоє милосердя до мене.
Том повернувся до графа Гертфорда і спитав:
— Мілорд, невже цього чоловіка справді могли присудити до такої страшної кари?
— Так карає закон всіх отруйників, ваша величність. А в Німеччині фальшивомонетників варять в олії, і не зразу кидають, а поступово занурюють на мотузі: спочатку по кісточки, потім по коліна, потім…
— Прошу, мілорд, ні слова далі! — скрикнув Том, затуляючи руками очі, щоб не бачити жахливої картини. — Благаю вас віддати наказ про скасування цього закону. Хай не завдають таких мук нещасним людям.
На обличчі графа засвітилося глибоке задоволення. Він був чоловік добросердний і великодушний, а таких було дуже мало серед його класу в той жорстокий вік.
— Цей закон скасовано вже благородними словами вашої величності, — промовив він. — Історія збереже їх для майбутніх поколінь на честь вашому королівському домові.
Шериф хотів був вивести засудженого, але владним рухом руки Том спинив його.
— Сер, я хотів би пильніше розглянути цю справу, — сказав він. — Цей чоловік каже, що злочин його не доведено. Що ти знаєш про це?
— Насмілюся доповісти вашій величності, на суді виявилося, що цей чоловік заходив до одної хати в селі Айлінгтоні, де лежав хворий. Троє свідків кажуть, що це було о десятій годині ранку, а двоє — що на кілька хвилин пізніше. Хворий в той час був сам і спав. Цей чоловік незабаром вийшов і подався своєю дорогою, а хворий за годину вмер після блювання та корчів.
— Хто-небудь бачив, як хворому дали отруту? І саму отруту знайшли?
— Ні, ваша величність.
— Звідки ж тоді відомо, що хворого отруєно?
— Насмілюся доповісти вашій величності, лікарі запевняють, що така смерть буває тільки при отруєнні.
Поважний доказ, як на ті простодушні часи! Том розумів, як це було дико, і сказав:
— Лікарі знають своє діло — може й їхня правда. А для бідолахи справа обертається погано.
— І це ще не все, ваша величність. Є ще й більші докази. Люди кажуть, що чародійка, яка потім зникла кудись із села, пророчила, що той хворий помре від отрути і що отруту дасть йому невідомий прохожий з темним волоссям і в простій потертій одежі. А злочинець цілком відповідає цим прикметам. Прошу вашу величність звернути на цю обставину належну увагу, бо це ж було провіщено.
За тих забобонних часів такий аргумент мав непереможну силу. Том почував, що все пропало. Злочин обвинуваченого був доведений. Але Том хотів дати йому змогу оборонити себе.
— А що ти скажеш в своє виправдання? — спитав він.
— Нічого, що могло б мене врятувати, мій королю. Я не винен, але не можу цього довести. У мене немає друзів, а то б я міг засвідчити, що того дня я був не в Айлінгтоні, а за кілька миль від нього в Уоппінг-Олд-Стерзі; навіть більше, мій королю, я міг би доказати, що в ту годину, коли стався злочин, в якому мене обвинувачують, я не позбавив нікого життя, а врятував ближнього. Якийсь хлопець почав тонути…
— Досить! Шериф, якого дня стався злочин?
— О десятій годині ранку або на кілька хвилин пізніше, в перший день Нового року, найласкавіший…
— Звільніть обвинуваченого! Це воля короля!
І застилавшися своєї не гідної монарха, нездержливості, Том знов почервонів. Щоб як-небудь загладити свій непристойний вчинок, він сказав:
— Мене обурює до глибини душі, що на підставі таких нікчемних, безглуздих доказів людину посилають на шибеницю!
Схвальний гомін пішов по залу. Справив враження не визвольний присуд Тома, бо помилування засудженого отруйника мало кому могло здатися справедливим. Ні, всі були захоплені розумною й благородною поведінкою юного короля і стиха казали один одному:
— Це не божевільний король — він при повному розумі!
— Як мудро вчинив він допит! Як ця крута і владна рішучість нагадує його колишню вдачу!
— Дяка богові, він видужав! Це не який-небудь безсилий хлопчик, а справжній король. Він тримався точнісінько, як його батько.
Радісні вигуки лунали в повітрі й долітали до Тома, йому дуже приємно було все це чути, і на душі одразу стало спокійніше.
Але дитяча цікавість швидко взяла гору над утішними думками й почуттями. Томові захотілося скоріш дізнатись, що вчинила жінка й маленька дівчина. Отже з його наказу їх ввели до залу. Обидві, тремтячи від страху, гірко плакали.
— Що вони вчинили? — спитав Том шерифа.
— Насмілюся доповісти вашій величності, їх обвинувачено в страшному і точно доведеному злочині. Судді, за законом, присудили їх до шибениці. Вони продали свої душі дияволові — от яка їхня провина.
Том здригнувся, його привчили гидувати людьми, які робили такі жахливі речі.
