Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

Отож слов'янинові Ярославу Кочеку важко було сподіватися гостинності від членів аристократичного спортивного клубу. Але втрачати йому було нічого, та й іншого виходу він не бачив. Тому поклав собі за всяку ціну справити на членів клубу якнайкраще враження.

Василя не цікавили російські білогвардійці, яких у Франції безліч. Він вважав, що це живі мерці, котрих викреслила з життя сама історія. Але час від часу, через усілякі обставини, йому мимохіть доводилося стикатися з ними.

Одного разу, коли фірма оголосила, що їй потрібні чорнороби для роботи в майстерні, серед інших безробітних прийшов і білогвардієць — вусатий чоловік з військовою виправкою, у пошарпаному одязі. Василь заговорив з ним, — звичайно, по-французьки. «Мабуть, мосьє був офіцером?» — спитав він і, діставши ствердну відповідь, поцікавився, як же йому живеться на чужині.

— Хіба з добра люди підуть найматися в чорнороби? — і собі хрипло запитав вусач.

— Колись, напевне, вам жилося непогано?

— Мосьє, колись я мав честь служити в гвардійському кірасірському полку в чині штабс-капітана. Від батька успадкував великий маєток, від тітки — гроші і цінні папери…

— Які ваші переконання і чи є у вас надії на краще майбутнє?

— До біса ідеї і переконання! — сердито відповів колишній штабс-капітан. — Коли ви продаєте останній срібний портсигар з монограмою, подарунок вашої матері, і коли ваша кохана дружина йде до іншого, бо в того в кишені гроші, запевняю вас, вам буде не до переконань… Ідеали, переконання — банальна вигадка нероб!.. Надій на майбутнє теж ніяких. Розмови про те, що ми розіб'ємо більшовиків і повернемося додому, — міф.

— З приводу роботи зверніться, будь ласка, до головного художника мосьє Борро. — Василь відпустив білогвардійця.

Увечері він запитав Борро, чи прийняв той на роботу вусатого росіянина.

— Ні, мосьє, ні його, ні інших росіян, що зверталися до нас, я не прийняв…

— Чому? Вони погано працюють?

— Та ні… Чесно признаюсь, я зневажаю російських білогвардійців. Нам, французам, вони чимось нагадують прихильників Бурбонів, вигнаних з країни, і добра від них не сподівайся. Вони нічого не забули і нічого не навчилися…

Рівно о шостій годині вечора Василь у легкому спортивному костюмі, з маленькою валізою в руці, підійшов до парадних дверей тенісного клубу. Швейцар у гаптованій золотом лівреї низько вклонився, коли він назвав себе, і сказав, що пана Кочека чекають на другому відкритому корті.

Здалеку побачивши Василя, Шарль де ла Граммон поспішив йому назустріч.

— Якщо не заперечуєте, можемо почати!

— Зараз буду готовий! — Василь переодягся, взяв ракетку і пішов на корт.

Гра почалася в стрімкому темпі. Де ла Граммон був добрий гравець. Спершу Василь хвилювався, бив неточно, припускався помилок.

Вигравши перший період, суперник, поблажливо усміхаючись, сказав Василеві:

— Не журіться, друже! Я ж призер торішнього чемпіонату нашого клубу і рідко програю. Погодьтесь, я непогано граю! — Він самовдоволено засміявся.

Василь промовчав.

У другому періоді Василь заспокоївся і почав грати так, як грав колись у Москві, коли здобув знання чемпіона «Динамо» з теніса.

За стальною сіткою корту товпилися люди. Хтось голосно сказав:

— Дивіться, панове! Якийсь новак обігрує нашого віце-президента.

— Хто він, цей новак? Удар у нього могутній.

— Він тут уперше. Мабуть, іноземець…

Гра тривала. Тепер явна перевага була на боці Василя. Настав час хвилюватися де ла Граммонові. Під кінець він розгубився, відбивав м'ячі куди попало, а Василь посилював натиск, не даючи супротивникові оговтатись.

Коли закінчилась третя партія, пролунали оплески — глядачі вітали Василя.

До нього підійшов високий, худорлявий, із сивиною на скронях добродій.

— Жан-Поль Маріньє, — назвав він себе, — начальник канцелярії міністра. Ви, мосьє, грали чудово і викликали загальне захоплення!

— Дякую за приємні слова! Просто поталанило, не більш…

— Не думаю, що це так! Проте легко перевірити! Випадкової удачі не буває двічі. Пропоную вам чотири партії по п'ять геймів кожна. Згодні?

— Вважатиму за честь для себе!.. Хвилин за двадцять почнемо.

Через двадцять хвилин гра почалася. Василь, розуміючи, що від його успіху багато що залежить у майбутньому, був пильний і грав чудово. Грати всі чотири партії йому не довелося. Коли він виграв три партії, до нього підійшов партнер і потис йому руку. Василь і гадки не мав, що грав не тільки з чемпіоном клубу, але й Парижа.

Сенсаційна перемога новака над видатними гравцями справила на членів клубу сильне враження. Єдиною людиною, хто знав Василя особисто, був де ла Граммон, і він, втішений поразкою Маріньє, охоче давав пояснення:

— О, це вельми досвідчений комерсант і багата людина! Ви, звісно, чули про рекламну фірму «Жубер і компанія»? Про неї недавно знову писали газети. Так він там — головна постать, Грошей загрібає купу. Не мине й півроку, як цей слов'янин стане королем рекламної справи у Франції. Ми укладаємо з його фірмою угоду на оформлення всіх вітрин нашого магазину!..

— Це не той, хто уславився рекламою фільму «Під паризькими дахами»?

— Так, це він!..

На порозі залу з'явився Василь. Після теплого душу він мав свіжий і бадьорий вигляд. Маріньє запросив його, де ла Граммона і ще кількох членів клубу повечеряти в ресторані.

Серед запрошених Василь звернув увагу на людину, що розмовляла по-французьки з відчутним акцентом. Пізніше він довідався, що це секретар генерального консульства Німеччини в Парижі Ганс Вебер.

На відміну від більшості своїх співвітчизників, статечних і пихатих німців, Вебер був товариський, веселий співрозмовник. Він розповідав кумедні історії, жартував і голосно, щиро перший сміявся зі своїх жартів. Раптом, прибравши серйозного вигляду, він звернувся до Василя, що сидів навпроти нього.

— Пане Кочеку, я мав честь жити якийсь час на вашій батьківщині. Навіть мову вашу спробував вивчати, на