Під завісу - Ростислав Феодосійович Самбук

Штех подолав відстань до бар'єра оркестрової ями кількома стрибками. Куточком ока помітив, як від бічних дверей хтось також метнувся назад, отже, чоловіка в сірому костюмі підстраховували. Але Штех мав фору — не десять, секунд п'ять-шість, не більше, проте п'яти секунд для людини рішучої й меткої буває досить, щоб заплутати будь-кого.

Торкнувшись пучками бар'єра, Штех, не дивлячись, перекинув тіло до оркестрової ями. Вже падаючи в неї, перехилився в повітрі так, щоб не вдаритися об пюпітри, приземлився м'яко — кинувся до вузьких дверей, що вели з ями. Біжачи до них, встиг визначити, що відчиняються вони сюди й мають звичайну металеву ручку, нахилився й на ходу підхопив табуретку, на цьому він програв секунду чи півсекунди. Нахиляючись, бачив, що над протилежним краєм ями вже повисла постать переслідувача, та до дверей йому лишалося всього два кроки, він прошмигнув у них, причинив щільно, засунувши в ручку ніжку від табуретки.

Тепер мав уже не п'ять секунд, а значно більше, тепер уже не мусив метлятися, одразу виказуючи себе, — рушив вузьким переходом за лаштунки, сподіваючись на свою рішучість, кмітливість або щасливий випадок.

Робітники сцени прибирали декорацію, вони байдуже подивилися на Штеха, мабуть, звикли до того, що тут вештаються сторонні. Штех переступив через повалений стілець і югнув за задник. Тут розмовляли двоє акторів. В одному з них Штех упізнав того народного, який подобався Галині, проминув їх, лише зиркнувши скоса, і вийшов до коридора, впродовж якого тягнулися двері гримувалень. Подумав, що за коридором — службовий вихід, однак не втішав себе надією, що вдасться вислизнути на вулицю. Здогадувався, що всі виходи з театру заблоковано, не можуть не заблокувати, бо працівники держбезпеки не дурники, і найкраще свідчення того — їм вдалося переграти Савицьку.

Тепер Штех це знав точно. Бісова дівка! Та одразу забув про неї: справа ж не в тому, чому вони обклали його, — треба думати, як викрутитися.

Двері до однієї з гримувалень були відчинені. Штех зазирнув — порожньо. Перед дзеркалом горить лампочка і в кутку висять якісь сукні. В кінці коридора хтось зашамотів. Штех уже знав, що робитиме, він нечутно ступив до гримувальні, причинивши за собою двері. Слава богу, ключ стирчав у дверях — замок клацнув, і Штех провів тильним боком долоні по ямочці на підборідді, наче знімаючи цим доторком напруженість і страх останніх секунд. Скинув піджак, роззувся, обірвавши на лівому черевику шнурок, бо не розв'язувався. Витягнув з кишені штанів пістолет, швидко перебрав сукні — чорт, усі довгі, які, мабуть, носили принаймні на початку сторіччя. Нарешті те, що треба. Темний жакет і спідниця, трохи малуваті, жакет тиснув у плечах, але яке це тепер має значення?

Штех пошукав очима й знайшов довгу шаль, закутався так, що стирчав лише ніс, і тільки тепер згадав, що не взутий. Біля входу стояло кілька пар туфель на високих підборах, але ж у нього сорок третій розмір!

Що ж робити?

Довго роздумувати не доводилося. Штех скинув шкарпетки, сунув босі ноги у власні штиблети. Схопив пістолет і, тримаючи його напоготові під шаллю, вислизнув у коридор.

Сьогодні у Віри була справжня прем'єра: дівчині дали роль зі словами. То вже не мало значення, що слів цих обмаль, усього три речення, і перебувала вона на сцені хвилини дві, не більше, але ж це — роль, в програмі так і було написано: «Артистка В. Яхонтова».

Після другої дії Віра звільнялася, і Андрій чекав на неї біля дверей, що вели з фойє за куліси. Раптом здалеку побачив Бутурлака й здивувався: Віра не попереджала, що капітан також буде на прем'єрі. Рушив до Володимира Гавриловича, але той зупинив його ледь помітним жестом, і Андрій збагнув, що Бутурлак у театрі недаремно. Подумав: що ж могло привести сюди капітана? Та одразу забув про нього, бо в дверях з'явилася Віра.

Андрій ступив крок до неї, перехопив трохи зляканий, очікувальний погляд і мовив зовсім щиро, бо був абсолютно переконаний у цьому:

— Ти грала чудово, і я просто в захопленні!

Десь у глибині душі дівчина також вірила в це, хоч і здогадувалась про справжню ціну своєї ролі. Але ж завжди треба з чогось починати. І Віра твердо знала, що ніколи не забуде свій дебют, точніше, те душевне піднесення, з яким виходила на сцену і яке окрилювало її.

Вона вдячно подивилася на Андрія й запропонувала:

— Ми разом подивимося третю дію, а потім… Наші дівчата влаштували невеличке свято з нагоди прем'єри, то я запрошую тебе. У нас в буфеті…

Андрій згадав, що в нього майже зовсім нема грошей, і почервонів.

— Незручно… Ви там усі свої…

Видно, Віра збагнула, що бентежить хлопця, бо пояснила:

— У нас там усе готове. Кілька пляшок вина й тістечка. Я сказала, що ти будеш. Дівчата чекають.

— Ну, коли вже так… — несміливо погодився Андрій.

— Так, і не інакше!

Вони сиділи на приставних стільцях біля самих дверей, і після закінчення вистави Віра провела Андрія за куліси. Він був тут уперше в житті, йшов за дівчиною, з цікавістю роззираючись увсібіч.

Робітники сцени розбирали кімнату, де відбувалася остання дія. Працювали швидко й вправно. Раптом з-за куліси з явився якийсь лисий чоловік у білій сорочці й темному костюмі. Він рухався швидко, переступив через повалений стілець і, озирнувшись, зник на протилежному боці сцени.

— Вештаються тут! — з осудом глянув йому вслід літній робітник і підібрав стільця. Він підозріло зиркнув на Андрія, та, впізнавши Віру, всміхнувся приязно.

— Гратулюю тебе, Вірочко! І дай боже, щоб це було добрим початком.

Він помахав дівчині рукою й рушив до лаштунків, як раптом з-за них вискочив Бутурлак. Мало не наштовхнувся на робітника, обминув його і тут помітив Андрія.

— Лисий!.. Не бачили лисого в темному костюмі? — запитав схвильовано.

Хлопець вказав на задник,