Ставка більша за життя. Частина 1 - Анджей Збих

— До знайомих? До друзів?

— Не має ніяких друзів, — сказала Гелена.

— Трень-брень… Польське базікання. Я розмовляю з колишніми поляками особливим методом. А ті, з вашої польської братви, з бібліотеки?..

— Він не зустрічався з ними, — Гелена захлинулася плачем.

— Ну, ну, тільки без істерії… Німецькі жінки такі речі зносять спокійно, а ви не вмієте бути німецькою жінкою. А ваша кав’яренька! — вигукнув він.

— Туди не раз заходив, — пошепки мовила Гелена. — І нічого дивного тут нема. Бо ж я там працюю… в гардеробній.

— Кожний порядний німець, — мовив Поллер, — має право зайти до кав’ярні, випити кухоль пива і зіграти партію в доміно. Він грав у доміно?

— Часом грав. Це була його єдина розвага. Звичайно, на маленькі ставки. Горст ніколи не пив, був ощадливий, не кидав грошей на вітер. — Вона знову схлипнула.

— Мене не цікавлять ставки! — крикнув Поллер. — З ким він грав у доміно?

Його, власне, не цікавила відповідь Гелени. Він прийшов сюди не для того, щоб видушувати з цієї жінки дрібні подробиці. Більше за звичкою, аніж з необхідності, пригрозив жінці арештом.

— В мене досить відомостей, — сказав Поллер, — щоб взяти вас під замок. Поки що — ну хоча б з приводу намагання перешкодити розслідуванню. Поки що…

Потім буркнув:

— А полюбовниці в нього були?

— Не було, — відповіла Гелена.

— Принаймні хоч це знаєте. А з якоюсь там Лізою Шмідт ви не бачили його?

Гелена не встигла відповісти. Біля дверей задзеленчав дзвоник — Поллер схопився, готовий до дій.

— Ага! Маємо можливість побачити знайомих пана Кушки! Відчиняйте, будь ласка, тільки без фокусів. Найменша спроба остерегти гостя — і я стрілятиму. Насамперед — у вас.

Поллер став за дверима, а вона ніяк не могла відтягти засув — завжди так було. Жінка бачила обличчя Поллера і подумала, що він таки вистрелить, якщо вона зараз же не впустить того, хто чекав по той бік дверей і кого вона вже не встигне попередити про небезпеку. Відхилила трохи двері — на порозі стояв німецький офіцер. Зітхнула з полегшенням; це був хтось зовсім чужий.

— Я хотів би поговорити з паном Горстом Кушкою, — сказав Клосс.

Гелена відступилась од порога, Клосс увійшов в помешкання — і вслід за цим грюкнули двері, а перед Клоссом з’явився Поллер з пістолетом напоготові. Штурмбанфюрера здивував офіцерський мундир: цього він не сподівався. За хвилю здивував його і спокійний тон обер-лейтенанта. Ані краплини страху, цілковита впевненість у собі, що гауптштурмфюрер, звичайно, цінував.

— Хто ви? Опустіть зброю: я не люблю, коли в мене цілиться цивільний, — Клосс говорив тихо й повільно. Він уже зрозумів, що зробив помилку. Не треба було сюди приходити. Того, що стояв перед ним з пістолетом в руці, Клосс упізнав безпомилково; він завжди упізнавав гестапівців. Поллер, зрештою, й сам це зараз же підтвердив.

— Я — не цивільний, — буркнув. — Гауптштурмфюрер Поллер з гестапо.

Отже, це він! Клосс відчув щось подібне до задоволення. Нарешті знає, з ким має діло! Широко усміхнувся. Усміх удався йому.

— Обер-лейтенант Ганс Клосс, — відрекомендувався він. — Дуже радий, що я зустрів вас, гауптштурмфюрер!

— Так? Я теж, обер-лейтенанте! А чого вас ця зустріч так радує? Ви знали Кушку? — Це вже скидалося на лютий буркіт. Поллер повернувся до свого крісла і зручно розсівся в ньому. Знову простягнув ноги;.однак офіцера, що стояв перед ним, це, здавалося, зовсім не бентежило.

— Я збирався, — розпочав Клосс, — сьогодні нанести візит в гестапо. Разом з Кушкою, за яким оце й зайшов.

Це — найкраще, що він міг придумати.

— Кушка вже ніколи не відвідає гестапо, — сказав Поллер, — а вас це не обмине.

Клосс зреагував одразу ж і різко:

— Ваш тон здається мені невідповідним. Не розумію також, чому Кушка…

Поллер відповів, граючись портсигаром:

— Його сьогодні витягли з Одри. Постріл у потилицю. Тепер ви розумієте? Отож прошу зараз же розповісти мені, за яких обставин ви зустрілися з Кушкою.

Клосс вийняв з кишені пістолет.

Грався ним, удаючи, що не помічає переляку Поллера. Гестапівець зсутулився на кріслі, тепер безборонний, бо свою зброю уже сховав у кишеню.

Клосс присунув і собі крісло, сів навпроти Поллера. Зброю подав йому, і аусвайс[13] Кушки кинув на стіл.

У певних ситуаціях найкраще говорити правду: зрештою, мусить говорити правду, адже ж Поллер… Отож розповів, що вчорашній вечір провів в однієї молодої пристойної дами. Детально повторив казочку Лізи; той Кушка, пояснив гестаповцеві, хотів її застрелити з помсти. Він мав дозвіл носити зброю…

— Напевне, фальшивий, — сказав Поллер.

Клосс знизав плечима.

— Можливо, — мовив у відповідь. Потім пояснив, чому відпустив Кушку. Сьогодні зайшов сюди, власне, для того, щоб відвести його в гестапо і детально з’ясувати справу.

Клосс говорив і водночас спостерігав за Поллером: чи вірить йому гестапівець? Клосс розумів, що гра тільки-но починається. Однак обличчя Поллера залишалося непорушним. Він слухав Клосса не задаючи запитань. Нарешті сказав:

— Ну що ж, оскільки Кушки немає, то в гестапо доведеться поїхати нам удвох.

Потім звернувся до Гелени:

— А ви не маєте права без дозволу виїжджати із Вроцлава. І якщо собі щось пригадаєте…

Кабінет Поллера був такий же, як і всі кабінети в цій інституції. Великий стіл і коньяк у заскленій шафі. Портрет фюрера і портрет “вірного Генріха”. Два крісла й невеличкий табурет — дзиґлик біля дверей. Клосс сидів у кріслі й поглядав на той табурет. Поллер тримався так, як і можна було сподіватися. Спочатку погрожував, твердячи, нібито Клосса можна запідозрювати в убивстві Кушки. Обер-лейтенант у відповідь на це засміявся, а потім зажадав, щоб Поллер зв’язався з генералом Ебергардтом і перевірив його, Клосса, особисті дані та лояльність. Поллер негайно ж замовив телефонну розмову, і Ебергардт, цей стопроцентовий пруссак, давній офіцер абверу, що ненавидів гестапо, звичайно, виспівав літанію похвал і домагався, щоб вроцлавська поліція зараз же відчепилась од його співпрацівника. Клосс, увесь час спостерігаючи за реакцією гауптштурмфюрера, дійшов висновку, що Поллер анічогісінько про нього не знає. Ліза, видно, нічого не повідомила, а може, вона взагалі не винна?

Поллер грався сигарою.

— Вся ця історія, — сказав він, — досить-таки дивна. Ви були останньою людиною, яка бачила Кушку.

Клосс вирішив атакувати Поллера.

— А чому цей залізничник так зацікавив вас, а не кріпо?

Поллер продовжував гратися сигарою.

— Ви, однак, допитливий, пане Клосс, — сказав він.

— Я — офіцер абверу, а ви граєтеся зі мною, мов кіт з мишею. Підкидаєте мені провокуючі запитання, забуваючи, що такими справами я й сам займаюся щодня.

Поллер засміявся.

— Як це розуміти? Як пропозицію допомоги?

— Яким би це способом я