Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— Принцесу Геремію? — перепитав чоловік.

— Так, ту, що коли сміється, то з її уст…

— Злітає троянда! — несказанно зрадів він. І раптом скривився, наче ковтнув оцту. — Тоді вам сюди! Гей, Іноше, відчиніть їм, це до мене! — він важко зітхнув і почалапав до кімнати.

За мить двері розчахнулися, і звідти вигулькнув насторожений погляд високого худого чоловіка у синьому камзолі з великим білим мереживним коміром і блискучими ґудзиками. Через рамено у нього тягся широкий жовтий пояс. Незнайомець мав іспанську борідку з маленькими вусиками, як і той, який щойно стояв на балконі.

— Прошу-с! — галантно вклонився незнайомець із гачкуватим носом і показав рукою на відчинені двері. Мандрівники зайшли один за одним і опинилися у пишно обставленій залі з гарно викладеною підлогою, де теж було чимало скульптур у повен людський зріст.

— Прошу-с! — знову повторив худий у білих панчохах чоловік і повів Пинтю з друзями вгору широкими мармуровими сходами, на яких спокійно міг розвернутися ратник на коні зі списом навперейми. Нарешті вони вийшли у довгий коридор з чудовими картинами і попрямували червоним килимом до останніх дверей із темної бронзи й гербом посередині у вигляді срібної троянди. І знову ніхто не трапив їм на очі. Таке враження, що в цьому велетенському палаці, окрім них, більше нікого й не було.

— А до кого ми йдемо, ласкавий пане? — наважився на запитання розбійник.

— До його Величності, — усміхнувся, зігнувши шляхетно голову незнайомець.

— О, яка честь! Даруйте, а ви тоді хто?

Ситуація потроху прояснювалася.

— Перший міністр його Величності Урбана Третього, — ще нижче схилив голову незнайомець і чудернацько вигнув ногу в поклоні.

Коли вони увійшли до урочистої зали з дзеркальними стінами та величезними вікнами, завішеними важкими, вишитими золотом портьєрами, з вигадливо вирізьбленими шафами та стільцями, коротун уже сидів на височезному троні, тримаючи в руках символи королівської влади: булаву і скіпетр. На його голові замість нічного ковпака блищала корона, надягнена трохи криво. Ніжки в черевиках зі срібними пряжками у формі серця він тримав на ослінчику, аби вони не звисали в повітрі й не ганьбили його Величності.

Гості теж спробували вклонитися так, як хвилю перед цим зробив перший міністр, але вийшло напрочуд кумедно. А Прунслик, коли підскакував, то так зачеберяв ногами, що заплутався і гепнувся на підлогу. Однак шляхетний король вдав, що нічого не помітив, як і належить вихованому монарху.

— Любі гості! Я маю приємність вітати вас у славному Заклятому місті! — озвався гугнявим голосом правитель. — Вибачте, у мене нежить, — додав він і голосно висякався у білосніжний носовичок. — Отож, що ви за одні, з якого царства і що прийшли просити?

Але нашим мандрівникам як заціпило, вони не могли вимовити й слова, бо стежили за обличчям короля. А воно в нього начебто ділилося на дві половини.

Права постійно усміхалася, тягнучи кутик губ догори, а ліва — навпаки: була переповнена гримасою жалю, а кутик уст опускався додолу. Виходило щось незбагненне.

— Ваше Величносте, — нарешті опанував себе Пинтя і по-молодецьки підкрутив гострі вусики, які носили лише хвацькі кавалеристи. — Ми, так би мовити, люди лісу, але до мандрів охочі. Прибули здалека. Можна сказати — з іншого світу. А все через те, що начувані про красу вашої доньки — принцеси Геремії і хочемо на власні очі засвідчити їй свою прихильність і шану.

— О, пане….

— Пинтя, — підказав розбійник.

— О, як ви, пане Пинтю, вмієте говорити! Яка натхненна орація! — одна половина обличчя короля усміхнулася, а інша просльозилася. — Одразу видно, що ви шляхетного роду і можете вказати своїх предків хоч би й до тридцять другого коліна. Як і ваші милі друзі!

При цих словах отаман критично озирнув свою ватагу і був зворушений великодушністю короля. Бо вигляд його побратимів був пародійний: лицар в обладунках і шоломі з закритим забралом, аби не злякати монарха, Прунслик у подертому мисливському зеленому костюмі, вовкодав із закрученим бубликом хвостом і він, вбраний за верховинським звичаєм у колись білі ногавиці та сорочку, шкіряні постоли та вишитий кептар. Усі вони були втомлені, запорошені і брудні, як справжні лицарі з великої дороги.

— Справа виглядає ось як: ви зможете побачити принцесу Геремію, якщо виконаєте мою умову, — обличчя короля кривилося у різних гримасах. Не можна було визначити достеменно — він зараз розсміється чи розплачеться.

— Добре, ваша Величносте, кажіть умову! — твердо мовив Пинтя. Не даремно ж вони сюди припхалися за стільки миль!

— Ні, спочатку, мій люб’язний, забожіться, що її виконаєте! — помахав пальцем з коштовним перснем король і почав чекати, що скаже гість.

Ватаг перезирнувся з побратимами.

— Виконаю, якщо це в моїх силах, — погодився розбійник.

— Тобто спробуєте виконати! — заплескав у долоні коротун. — Присягніть честю лицаря!

— Присягаю всіма пеньками Чорної полонини! — мовив Пинтя, хоча відчув на плечі крижану долоню Молибога, який, певно, застерігав його від скороспілого рішення.

— Яка дотепність! Оце златоуст! Я ще такої присяги не чув! — опецьок зліз із трону і попрямував до прибульців. За ним тяглася довга червона мантія, підбита хутром, яка могла б накрити з головою трьох таких монархів. Він підійшов і кожному простяг руку. Навіть потис лапу Кудлошу. Видно, він був у доброму гуморі, не зважаючи на суперечливі гримаси.

— А ви, я бачу, крутого замісу! Справжнісінькі грабіжники з битого шляху! Молодчаги! Ха-ха-ха! — він зайшовся диким реготом, що перейшов у гикавку.

Прогикавшись, король нарешті повів далі:

— Для мене велика честь запросити вас, бувалих у бувальцях людей лісу, на королівську вечерю! — він знову хотів розреготатися, але тепер настала черга тієї половини обличчя, яка відповідала за плач. Тож він розплакався.

З такого дива наші мандрівці тільки очі повитріщали, не