Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

було тільки через утому, може, від хвилювання, а найімовірніше — від фантастичного роїння людей довкола, від смороду й галасу. Він раптом опинився на невеликому вільному просторі, замкненому голими стінами будинків, як двір тюрми. Але це не була тюрма, це був ринок. Височенний чорний чоловік у лахмітті з мішковини пронизливо кричав, пропонуючи смердючу рибу, інший, зігнувшись аж до землі, стогнучи ніс на собі гору поламаних стільців. Стара жінка — гака стара, що вже й не соромилася своєї наготи, яка проглядала крізь подерту сорочку, сиділа в пилюці біля жменьки напівзгнилих фіг, сподіваючись, що їх хтось купить. Чоловік з довгою брудною бородою продавав біля неї великий замок, якого, мабуть, знайшов десь на смітнику; то був весь його крам, цей єдиний заржавілий замок без ключа. І над усім цим погойдувалося відро, повне їдкого чаду з пригорілого лою, в якому замурзаний підліток у фесці набакир смажив шматки почорнілого м'яса.

— О боже, — сказав Ота й прихилився до стіни будинку. Він відчував, що от-от упаде, що от-от знепритомніє, і запевняв себе, що це з голоду, бо вранці захапався й забув поснідати. Але тільки-но подивився на підливу й на м'ясо, його замлоїло знову. Вирішив, що краще дивитися на замок, який лежав на клапті старої газети перед чоловіком з брудною бородою… За хвилину йому стало трохи краще, й він пішов назад, нікуди не звертаючи.

Ота й досі, не знав, що робитиме, з чого і як почне, та одне він знав уже цілком певно: цей світ не для нього; він усього цього боїться, і навіть якби там, за коричневими воротами, в тому другому світі, де є широкі вулиці, французькі вивіски й машини, навіть якби там на нього чекала вся поліція Касабланки, він не зміг би зробити нічого іншого, хіба вийти з цих воріт і підняти руки: «Так, це я, Ота Скала, і це я вдарив поліцейського…»

І він раптом цілком ясно усвідомив, через що змушений здатися поліції, втратити зуби й поїхати етапом до Чехословаччини.

Через те, що жити тут він не зможе, хоч і народився в маленькій хатині і вже скуштував чимало лиха. Як тут можна жити? З чого? Тут він не міг піти до людей і сказати, що дешево полагодить їм авто, бо тут авто ні в кого не було. Тут він не міг нікого вмовити, що треба полагодити ринву — ринви теж ні в кого не було. Тут він не зможе навіть мити посуд, як у Келі чи Страсбурзі, бо, здавалося, в цих людей немає й посуду. Ота бачив: тут їли якусь гидоту прямо з в'ялого листу, що лежав на землі — він мало не наступив на нього. Серединою вулички плив смердючий потік — тут нікому не потрібен був і сантехнік. Нічого не потребували від Оти Скали ці люди, бо нічого вони не мали, крім великих блискучих очей і брудного ганчір'я замість одежі та білизни. Ні, тут йому не було чого робити.

Все це здавалося таким неймовірним і безглуздим, що хочеш — божеволій, хочеш — плач, а хочеш… хочеш… Він не знав, що вже й думати. Але коли знову побачив перед собою коричневі ворота, в які ввійшов сюди, йому здалося, ніби він загледів у пітьмі світло.

На мить зупинився, дивлячись засліпленими очима на вежу з годинником, на бульвар з пальмами, на автомобілі, які тихо пливли по бруківці. На перехресті й досі стояв той самий поліцейський, на вежі за спиною в нього сяяв напис «Рlасе de France»[12] й знову все довкола було неймовірно інше, неймовірно гарне. Геть усе, навіть цей поліцейський у чистенькій, випрасуваній уніформі.

Ота дав великого гака і обійшов поліцейського, а тоді подався в протилежний бік од порту, туди, де зеленів парк. Сів на лаву в затінку фіолетового куща й задивився на пам'ятник, який білів попереду, прекрасний у своїй мармуровій розкоші. На ньому ручкалися двоє вершників — француз і араб; кінь француза дивився назад, ніби сумував за Парижем, а кінь араба опустив голову, неначе чогось соромився. Насправді ж він, мабуть, пасся.

Ота враз відчув страшенний голод. Глибоко вдихнувши, він зігнувся, щоб стиснути шлунок. Він уже не раз так робив і мав щодо цього певний досвід: коли отак скорчитися, то це допомагає краще, ніж коли б ти затяг пояс. Голод справді відпустив, принаймні настільки, що Ота міг знову зосередитися на болючому для себе питанні: що ж далі?..

Та замість відповіді у нього виринуло інше запитання, може, зайве і наївне в цій ситуації, але таке живе, що він мав над чим задуматись:

«Як же це все-таки могло статися? Чому собака Дантон не вкрав гроші ще вчора на пароплаві, коли для того була слушна нагода? Чому він їх повернув?» — І відразу ж відповів: «Бо на пароплаві злодій нікуди не міг би з ними втекти, тим більше, що він був єдиний, кому я показав свої гроші. Я міг би зчинити галас, і його обшукали б. Він повинен був би показати свій багаж… а хто знає, що там було. Ні на якій виставці курей у Франції він, певно, не був, та й заради зубів теж не їхав би у такий світ. Певно, він і їх десь украв…

Але навіщо, в такому разі, він узагалі взяв учора гроші, коли я бився з Гадюкою?.. Просто для того, щоб їх не потяг хтось інший, а це дуже легко могло статися. Словом, він їх беріг. І ще для того, щоб примусити мене замкнути їх у валізу, бо з нього, мабуть, поганий кишеньковий злодій…

А що було б, якби я не поклав гроші у валізу?! Все одно мені не пощастило б їх зберегти. Напевне, в Каса він би сказав, що зять не приїхав і нам треба поки що зупинитися в готелі, а вночі витяг би їх у мене з кишені чи з-під подушки й накивав би п'ятами. Але для мене це було б набагато краще, бо лишився б принаймні закордонний паспорт…

Та все сталося інакше… Що ж тепер робити?»

Цього разу відповідь не прийшла так легко. Ота сидів, усе ще скорчившись, і підборіддя його майже торкалося колін. Зі щиколоток правої руки знову потекла кров, він поліз у кишеню по хустинку й намацав там зіжмакані папірці. Це були сорок франків, решта з тих шістьох десяток, які йому вчора виплатив Монді Перрейра.

2

Ота