Викрадений - Роберт Льюїс Стівенсон

Алан поплескав мене по плечу і сказав, що я хоробрий хлопець, але мені треба виспатись.

— Я перший вартуватиму, — заявив він. — Ви добре допомагали мені, Девіде, з початку до кінця, і мені не хотілося б утратити вас ціною всього Аппіну і навіть усього Бредалбену.

Я постелився на підлозі, а він з пістолем у руці і шпагою на колінах став коло стіни на першу варту. Зміна тривала три години, за капітанським годинником, що висів на стіні. Потім Алан розбудив мене, і я, своєю чергою, простояв на варті три години. Під кінець моєї зміни зовсім розвиднілося. Ранок видався дуже тихий, розхвильоване море злегка погойдувало корабель, від чого кров на підлозі рубки переливалась, а по дахові тарабанив рясний дощ. За всю мою зміну не сталося нічого; чуючи стукання керма, я здогадувався, що капітан навіть нікого не поставив біля румпеля. І справді (як я потім дізнався), в команді брига було так багато поранених і вбитих, а решта така пригнічена, що містерові Ріаку й капітанові доводилося змінюватись так само, як і мені з Аланом, бо інакше бриг міг би наскочити на мілину, перше ніж хтось помітив би це. На щастя, ніч зайшла теж тиха, бо вітер ущух, як тільки пішов дощ. Навіть я з квиління чайок, які ловили рибу навколо корабля, зрозумів, що бриг, очевидно, віднесло близько до берега або до одного з Гебридських островів.[16] Нарешті, визирнувши з дверей каюти, я побачив з правого боку великі кам'яні гори Скай, а трохи далі за кормою дивний острів Рам.

Розділ XI

КАПІТАН ІДЕ НА ПОСТУПКИ

Десь близько шостої години ранку ми сіли з Аланом снідати. Вся підлога була всіяна битим склом і вкрита жахливим місивом з крові, вигляд якої відбивав мені охоту до їжі. Щодо всього іншого наше становище було не тільки приємне, а й веселе; ми вигнали капітана і його помічників з їхньої власної каюти і тепер мали у своєму розпорядженні всі спиртні напої корабля — і вино, й горілку, — а також ласощі, такі, як пікулі, й найкращий сорт галет. Самого цього було досить, щоб піднести нам настрій; та найцікавішим з усього було те, що двоє найнеприторенніших п'яниць, яких лишень породжувала будь-коли Шотландія, тепер сиділи замкнені в передній частині судна й мусили задовольнятися тим, що вони найдужче ненавиділи, — холодною водою.

— Ось чому, — запевнив мене Алан, — вони ще дадуть про себе знати. Чоловік завжди може утриматись від бійки, але від пляшки — ніколи.

Ми чудово бавили час удвох. Алан був дуже ласкавий зі мною і, взявши зі столу ножа, відрізав мені один із срібних ґудзиків свого мундира.

— Я одержав їх, — пояснив він, — від свого батька, Дункана Стюарта, і даю вам один з них на згадку про те, що ми зробили цієї ночі. Хоч би куди ви пішли і хоч би де показали цього ґудзика, друзі Алана Брека завжди подадуть вам руку допомоги.

Він промовив ці слова так, наче був Карлом Великим[17] і командував цілими арміями. І все-таки, незважаючи на моє захоплення його хоробрістю, я весь час боявся, щоб не посміхнутися на його хвастощі; кажу «боявся», бо коли б я не володів своїм обличчям, то могла б зчинитись така сварка, що навіть і подумати страшно.

Як тільки ми впоралися зі сніданком, Алан почав порпатися в капітановій шафі, поки знайшов там щітку для одягу. Потім, скинувши мундир, почав оглядати його й зчищати плями так уважно й старанно, як, на мою думку, роблять тільки жінки. Щоправда, у мого товариша не було іншого одягу; крім того, цей одяг, як він сказав, належав королю, а тому й догляд за ним мав бути королівський.

Побачивши, як старанно він повисмикував усі ниточки на тому місці, де був відрізав ґудзика, я став ще вище цінувати його подарунок.

Алан ще не закінчив свого діла, коли до нас із. палуби привітався містер Ріак і попросив нашої згоди на переговори.

Я проліз крізь люк і сів на його краю з пістолем у руці й сміливим виразом на обличчі, хоч у душі й боявся розбитого скла. Своєю чергою я привітався до нього й попросив його говорити. Він підійшов до рогу кормової рубки, став на бухту линви, так що його підборіддя було на одному рівні з дахом, і ми деякий час мовчки дивилися один на одного. Не думаю, щоб містер Ріак був надто відважний у бою, бо він одбувся лише синцями на обличчі. Однак він мав дуже стомлений вигляд, бо провів ніч на ногах, стоячи на вахті або доглядаючи поранених. Видно-було, що містер Ріак занепав на дусі.

— Погана справа, — нарешті обізвався він, похитуючи головою.

— Не ми починали, — сказав я.

— Капітан хотів би поговорити з вашим другом, — додав містер Ріак. — Вони могли б розмовляти крізь вікно.

— Звідки нам знати, чи не задумав він ще якої підлоти? — не стримався я.

— Ніякої підлоти він не задумав, Девіде, — заперечив Ріак, — а коли б і задумав, то, кажучи правду, не зміг би втягти в цю справу матросів.

— А чи так воно? — не повірив я.

— Скажу вам ще більше: не тільки матросів, а й мене. Я боюсь, Деві. — Він посміхнувся до мене. — О ні, — вів далі містер Ріак. — Ми б хотіли здихатися його.

Я порадився з Аланом, і згода на переговори була дана й підтверджена з обох боків словом честі. Та справа містера Ріака цим не обмежилась: він почав так настирливо просити хоч ковток спиртного, нагадуючи про свою колишню доброту до мене, що я не витримав і дав йому чарку, в якій було з чверть пінти горілки. Він надпив трохи, а решту відніс униз на палубу, очевидно, щоб поділитися нею з капітаном.

Незабаром капітан з рукою в черезплічнику підійшов, як було домовлено, до одного з вікон і став там на дощі. Він здавався таким поважним, блідим і таким старим, що я в думці картав себе за свій постріл.

Алан одразу ж націлив пістоля йому в обличчя.

— Сховайте це! — промовив капітан. — Хіба я не дав вам слова, сер? Чи ви хочете образити мене?

— Капітане, — відповів Алан. — Я маю сумнів, чи ваше слово правдиве. Вчора ввечері ви торгувалися зі мною,