Команда "Синьої чайки" - Тоне Селішкар
За тим лаштуванням час минав швидко, немов уві сні.
На початку жовтня хлопці вирушили в перший пробний рейс із новим тралом.
Оце була подія!
Міхаел вахтував біля мотора. Іво наглядав за лебідкою, щоб обидва троси, на кінці яких висів обтяжений дубовими колодами трал, розмотувалися одночасно. Решта хлопців також не били байдики — їм ще треба було багато чого наладнати.
Повільно, немов білий лебідь, линув корабель по блакитній гладіні моря. Сіть спустили на воду, й дубове колоддя потягло її на дно моря. Усі напружено стежили за сталевими тросами, що зникали в морській глибині.
Що ж воно буде?
Анте колись пояснював хлопцям, як треба повільно тягти сіть по морському дну слідом за кораблем, розповідав, як попадає до неї риба. Він показував їм по карті морські течії, яких уникає риба, й численні обмілини посеред моря, яких риба тримається; показував проливи, де аж кишить раків. За ці кілька місяців, що хлопці були разом з Анте, вони набули так багато знань, що й батькам їхнім не снилося.
Та ось настав час витягати сіть. Хлопці, перехилившись через борт, не зводили очей з води. Міхаел увімкнув мотор, і троси почали намотуватись на барабани. Треба було швидко наготувати коші — адже трал має витягти не менше п'ятисот кілограмів риби за одним разом. Змащені густим мастилом барабани гуркотливо намотували троси, і ось, нарешті… З води вигулькнули дубові колоди-грузила! Іще кілька метрів троса… Мотор натужно гуркоче. Ось показався краєчок сіті. А яка вона важка! Мабуть, повна! Ось сіть піднялася над водою. Мотор уже не гуркоче, а реве. Але чомусь не видно жодної рибини. Та ні, он сяйнули у вічках сіті срібні хвостики — один, другий… Невже оце й усе?..
Сіть заплетена морською травою, вимазана мулом. Мотор поволі підносить її щораз вище на прилаштованих до щогл блоках.
Вода заливає палубу. Тепер до роботи! Важкенько доводиться хлопцям! Палуба слизька, усі вмить промокли до рубця. А що вже терплять рибалки, коли лютує шторм, або взимку, коли мороз діймає аж до кісток!.. Чаїна зграя кружляє над кораблем. Чорні дельфіни пустують у хвилях, мабуть, зачувши багату гостину. Нарешті сіть повисла над палубою. Анте приступив до неї, розв'язав долішній кінець, і все, що було в сіті, висипалося на палубу. Б'є хвостами риба. Чого тут тільки немає — велика й мала, груба й тонюсінька, розплатана й головата, сіра, блакитна, червона! Якісь хижаки з велетенськими пащеками, кілька накостричених морських кішок, неповороткі морські павуки, каракатиці, губки, дивовижні морські зірки, їжаки та байдужі драглисті мешканці темного дна. І все це ворушиться, перекидається, б'ється об палубу…
І знов Анте повчає хлопців:
— Оцю рибу скидайте до цього коша, а ту — он до того, павуків збирайте окремо, каракатиць — он туди…
А все непридатне до вживання — геть за борт! І враз чайки, здіймаючи шалений галас, заметушилися, б'ючися за ласий шматок.
Добрячий вилов принесла сіть.
Ось воно — справдження батькових мрій!
Про таку ловитву рибалки з Чайчиного острова могли тільки снити! І серця хлопців сповнилися глибокої вдячності до Анте. Так, він став для них і вчителем, і опікуном, і другом.
Коли ввечері, після важкого трудового дня, хлопці сиділи на палубі, Анте знову розповідав їм про нові й нові цікаві речі, про які повинен знати кожен моряк. Хлопці дізнавалися від нього про життя мешканців моря, про звички, властиві тій чи тій рибі, про морські течії. Анте пояснював, як виникають циклони, знайомив з навігаційними правилами. А хлопці слухали його з цікавістю й захопленням.
Вони ставали синами великого моря…
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
розповідає про трагічну смерть людини зі шрамом
Тепер хлопці почали ладнатися додому. Вони сумували за домівкою, за кожної нагоди згадували своїх рідних і часом бувало, що дехто з них потай утирав непрохану сльозу або навіть і хлипав десь у кутку. Але спільне життя, незвичайні та небезпечні пригоди, зажиті ними, з'єднали хлопців у міцну сім'ю й помагали долати тугу за домівкою. Та ще їх надихала думка про те, що вони не збиточники, які повтікали з дому, аби погультяювати. Вони чесно працюють і наполегливо вчаться, щоб стати спритними й досвідченими рибалками, на радість і гордість усього Чайчиного острова.
Не менше натхнення опанувало й Анте. Він знав, що його чекає незабаром, та серед своїх хлопчаків забував про все лихе. Тільки згадка про близьку розлуку глибоко засмучувала його.
За кілька днів до різдва корабель підняв якір. Колишній «Метеор» не можна було впізнати. Свіжа синя фарба, що вкривала його борти, яскріла під променями сонця, на кормі гордо майорів югославський прапор, на вершечку фок-щогли тріпотів синій вимпел екіпажу, а попереду, на носі корабля, яскраво-червоною фарбою виблискувала нова назва: «Синя чайка».
Анте стоїть на баці.[8] Поруч з ним Іво. Біля причалу вимахують шапками робітники, що переобладнували судно. Анте зажурено дивиться далеко за пристань, на покрівлі свого рідного міста, й туга оповиває йому серце. Ніколи він уже не побачить їх…
Виходячи з гавані, «Синя чайка» проминула невеличкий однощогловий вітрильник з пофарбованими у коричневий колір
