Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв

Перспектива стати власником чималого маєтку, красивої жінки і наукового ступеня здавалася Бертонові блискучою. На шляху до здійснення цієї мети стояв Майкл Хінчінбрук. Руда бестія не облишить своїх намірів, доки буде здатна ворушитися, і не одв’язне нізащо. Живучий, як кішка, верткий і кровожерний, мов пацюк, він райони пізно змусить Чарлі Бертона стати на коліна, одбере все: гроші, спокій, самоповагу, його треба вбити зараз, доки не пізно. Око за око, зуб за зуб!

Бертон ненавидів свого шефа і боявся його. Хінчінбрук не з тих, які легко віддають своє життя. Та й зробити все треба нишком, не викликаючи жодної підозри з боку Сатіапала та його служників.

Як біолог, Чарлі Бертон у минулому повсякчас мав справу з різноманітними представниками тваринного світу, в тому числі й з плазунами. Він навчився вправно ловити гадюк і знешкоджувати їх. На початку свого перебування з Індії, гайнуючи вільний час, Чарлі навіть спеціально полював на гадюк та вивчав їхнє життя з метою використати здобуті знання колись у майбутньому.

Він був певний, що досить зазирнути до якогось з глухих закутків маєтку, і обов’язково натрапиш коли не на кобру, то хоч на ефу, укуси яких смертельні. Спіймати гадюку, запхнути в розщеплену навпіл бамбукову трубку, звідки плазуна можна випустити коли завгодно, — ось і готова зброя, яка діє надійно і не викриває того, хто з неї скористався.

Ще днів зо два — і Чарлі, звільнившись від пов’язок і діставши дозвіл на вільне пересування по маєтку, здійснить свій намір. Однак треба провести попередню розвідку, дізнатися, чи міцно спить Хінчінбрук.

Обмірковуючи свій план, Чарлз Бертон не заплющував очей цілу ніч. А раннього ранку, коли сон взагалі найміцніший, Чарлі вийшов з своєї кімнати і тихо-тихесенько одчинив двері сусідньої.

Майкл Хінчінбрук спав. Тьмяне світло нічника обрисовувало вкриту легкою ковдрою скоцюрблену постать на канапі в кутку.

— Майкл! — пошепки покликав Бертон.

Хінчінбрук не поворухнувся, не видав жодного звуку. Взагалі, він спав так тихо, що не чутно було навіть дихання.

— Майкл! — вже голосніше гукнув Бертон. — Ти що, помер?

Чарлі ступив кілька кроків уперед і раптом побачив, що на канапі лежить просто купа вбрання, майстерно скручена на зразок людської фігури.

— Ах, то он як!.. — Бертон на мить замислився, позирнув на годинник і рішуче попрямував до дверей.

Йому дуже кортіло зчинити ґвалт, щоб Хінчінбрук спіймався десь на гарячому. Слід сподіватися, що він, пам’ятаючи першу заповідь шпигуна, не зрадить Чарлі навіть при провалі. Але крий боже, якщо Майкл вціліє і довідається про зраду! Тоді Бертонові станс тісною всенька земля!

Два протилежних почуття боролися в Бертонові, і обидва були викликані страхом за своє життя, за своє благополуччя.

А сірі сутінки тим часом мінялися на похмурий світанок, який, в свою чергу, поступався місцем для дня. Дощу не було, але над землею висів каламутний серпанок, крізь який предмети проступали нечіткими й спотвореними.

Хінчінбрука все ще не було. Ось під вікнами промайнула якась постать, але з голосу Бертон переконався, що то пройшов професор Сатіапал.

І Чарлі, нарешті, наважився. Він вислизнув з будиночка й побіг асфальтованою стежкою до палацу. Шлях до покоїв Сатіапала був йому відомий.

Ні, Чарлз Бертон не вважав себе надто полохливим.

Але коли в тьмяному передпокої на нього через вікно плигнуло щось і почало душити, він заволав щодуху. В першу мить Чарлі уявив, що потрапив до рук Майкла, а потім, коли перед очима заметлялося щось волохате, темне, вирішив, що наскочив на хижака.

— Альфонс! Альфонс! — почувся переляканий голос Майї. — Що ти робиш?! Геть звідси!

Обійми послабшали. Через Бертона, зваливши його, перестрибнуло створіння щонайменше з десятьма ногами, як йому здалося.

— Альфонс, до мене!

То була тільки мавпа, але мавпа незвичайна. В неї, справді, було надто багато кінцівок, які бажали за все ухопитися, до всього торкнутися.

Тварина, що вирвалася з тривалого ув’язнення, немов сказилась. Вона стрибнула на шафу, підхопивши мимохідь скатертину зі столу, перестрибнула звідти на люстру, обрушилась разом з нею і з скиглінням подалась навтіки через вікно, штурляючи та розкидаючи есе, що траплялось на шляху.

— Енні, — крикнула до когось Майя. — Негайно сповістіть тата, що вирвався Альфонс.

Дівчина підбігла до Бертона, який встиг уже підвестись і збентежено обтрушував костюм,

— Він не заподіяв вам шкоди?.. Ні?.. Ні?.. Ви так кричали, наче він вп’явся в ваше горло зубами…

Чарлі мовчав. У нього ще лишилась якась крихта совісті, і йому зараз було нестерпно соромно за самого себе та за свій переляк.

— Ні, нічого… — сказала Майя, оглянувши його з усіх боків.

В її голосі прослизнула нотка якогось розчарування і навіть зневаги.

— Він стрибнув на мене ззаду, зовсім несподівано, — похмуро пояснив Бертон, розуміючи, що далі мовчати не можна.

— Так, так… — хапливо погодилась дівчина. — Буває, що й я інколи… Але пробачте: треба спіймати Альфонса, доки він не втік у джунглі.

Майя пішла до дверей. Зупинившись на мить, додала:

— Це дуже сумирне й втішне створіння. До того ж, — мученик науки. Далебі, йому можна пробачити найбільшу провину.

Чарлз Бертон люто стиснув кулаки. Він показав би оцьому “мученикові науки”, коли б у руках була якась зброя! Божевільна мавпа поглумилась з нього, — з того, хто насмішку вважає за найгіршу образу!

Однак треба було кінчати справу. Він ще раз пішов до свого будиночка, пересвідчився, що Хінчінбрука таки немає, і поспішив на голоси, які чулися осторонь палацу.

Мавпу вже спіймали, скрутили і кудись потягли. Професор Сатіапал вичитував своєму підлеглому, той щось відповідав, виправдовуючись, але коли Бертон наблизився, розмова урвалась.

— Чого ви хочете? — сухо запитав Сатіапал.

— Я стурбований зникненням мого друга, — винувато промовив Бертон. — Шукав його скрізь, — і