Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

Лукас сидів у гамірливому залі студентської їдальні, жував пісний біфштекс, запиваючи його томатним соком, коли біля його столика затемніла якась постать з підносом, що аж вгинався від безлічі наїдків, нагромаджених на нього.

— Біля вас можна?

— Будь ласка, — промурмотів Лукас.

Чоловік обережно поставив на столик свою ношу, влаштувався на стільці навпроти Лукаса і став розвантажувати піднос. Ніколи не бачив Лукас, щоб людина могла одразу з’їсти стільки страв! Гора індичого м’яса, замаскована широким листям салату, холодна баранина з баклажанами, вермішельна бабка завтовшки з поролонові мати в секторах для стрибків з жердиною, запечена в тісті риба, фруктовий салат «мімоза», пудинг з айвовим варенням, дві папайї, схожі на товсті жовті морквини, золотисте манго, з якого витікали сік і пахощі, дві металічні банки пива і висока пластикова посудина з гарячою чорною кавою.

Лукас і сам після виснажливих матчів міг попоїсти, але щоб отак! А між тим чоловік, що приволік стільки харчів, аж ніяк не відзначався вгодованістю і схожий був на зголоднілого чорта.

— Дивуєтесь? — підморгнув на свої припаси незнайомець. — Все дуже просто. Ідеальний обмін речовин. Згоряє в мені, як кокс у доменній печі. Їм не для розкошів і насолод, а лише для підтримання організму в робочому стані. Тут опинився цілком випадково, але не шкодую. Бачу, що в Стенфорді студентів годують, аби їхні гроші.

— Ви — не студент, — зауважив Лукас.

— Звичайно! Хоча й не професор. Просто: доктор Хантер.

— А я студент. Лукас.

— Прізвище невідоме, але може стати знаменитим.

— Хіба про це думаєш?

— Повинні знайтися люди, які подумають.

Хантер накинувся на принесені наїдки, як зголоднілий тигр. Запихаючись шматками баранини, він звів погляд на Лукаса.

— Як, ви сказали, ваше прізвище?

— Лукас.

— Фізик?

— Щось схоже.

Хантер розправлявся з індичатиною, рибою, салатами, пудингами, смачно булькав пивом, тоді довго блаженствував, посьорбуючи каву, і весь час обстрілював Лукаса своїми несамовитими очима.

— Граєте в баскетбол?

— А. як би я зміг учитися в Стенфорді? Ніхто з моїх предків не був мільйонером. Доводиться заробляти самому.

— Це вас прозвали «Безслідний Лукас»?

— Припустимо.

— Мені довелося бачити, як ви граєте.

— Коли бачили, навіщо ж питаєте?

— Для певності. У вас виходить просто геніально! Ви прослизаєте через весь майданчик з м’ячем у руках, мов привид. Нічого подібного я ніколи не бачив.

— Саме завдяки цьому я й зміг добратися до Стенфорда з самої Пенсільванії.

— Але ви розумієте, що в науці отак прослизнути і закинути м’яч у кільце навряд чи вдасться.

— І ви прибули до Стенфорда, щоб повідомити мені про це? — не приховуючи іронії, поспитав Лукас.

— Іноді вигідно, щоб тебе вважали популяризатором банальних істин, — вишкірився Хантер. — Що ж до вас, то ви, здається, не тільки граєте в баскетбол, але й друкуєте іноді реферати?

— Коли не вживати множини, тоді справді так.

— Реферат про земний магнетизм і людський розум належить вам?

— На ньому стоїть моє прізвище.

— І викладені там думки — теж ваші?

— Інших претендентів ще не знайшлося.

Хантер поторохтів порожніми бляшанками від пива, зазирнув у пластикову посудину, де ще хвилину тому парувала ароматна кава, з жалем відсунув її від себе.

— Уявіть собі: я прочитав ваш реферат.

— Дочитали до кінця?

— Дочитав.

— Прийміть мої співчуття.

— Хвалю за реалізм. Бо ваш реферат — це суцільна маячня. А коли ще взяти до уваги, що на світі щороку друкується три мільйони наукових статей і шістдесят мільйонів сторінок технічної літератури, то читання вашого реферату слід вважати справжнім подвигом.

Лукас давно вже дожував свій біфштекс і випив томатний сік. Його ніщо більше тут не затримувало, і він усім своїм виглядом показав випадковому знайомому, що збирається його покинути.

— Стривайте! — сполошився Хантер. — Ви ж ще не вислухали мене до кінця!

— По-моєму, ви вже все сказали. Навіть занадто.

— Не ображайтесь. Коли я назвав ваш реферат маячнею, то це ще не означає, що я ним не зацікавився. Очевидні істини сьогодні не потрібні нікому. Вони просто набридли. Стали кісткою в горлі. Неминуче повинні з’явитися люди, які полюють за маячнею. Ви звернули увагу, що моє прізвище Хантер[1]?

— Мене всі звуть Лак[2], — усміхнувся Лукас, — але від того щастя не більшає.

— Не можу обіцяти вам щастя, — несподівано стаючи дуже серйозним (це йому зовсім не личило), повільно промовив Хантер. — Скажіть мені відверто: ви й далі сповідуєте всі оті дикі ідеї, які виклали в рефераті?

— Я зміцнююсь у своїх переконаннях щодня й щогодини, — твердо відповів Лукас.

— Тоді вважайте, що доля інтелектуального голодранця вам забезпечена довічно! — розреготався Хантер. — 3 вас не вийде навіть путящого фізика, хоч сьогодні в Америці й фізики нікому не потрібні.

— Я граю в баскетбол і можу заробити трохи грошей.

— А коли не зможете більше грати в баскетбол?

— Перестану заробляти. Але до того часу, може, стану вченим.

— Вченим? — Хантер нахилив голову до самого столу і, перекосивши очі, глянув на Лукаса знизу вгору. — А хто такі вчені сьогодні? Це зовсім не ті, хто вміє якось особливо ворушити мозковими звивинами, а тільки ті, хто дає потрібний для суспільства продукт. Я більш ніж певен, що ваша маячня ніколи не принесе ніяких практичних