Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв

На спочинок мандрівники зупинились тільки тоді, коли сонце почало повертати на вечірній пруг. Але рудий Майкл не дав спокою супутникові.

— Так ось, Чарлі… — він витяг з сумки топографічну карту й розстелив її на колінах. — До маєтку Сатіапала лишилося кілометрів із двадцять. Може, нам доведеться розлучитися, тому добре затям усе, що я тобі скажу. Ти, Чарлз Бертон, сержант королівської армії, за злочин проти короля й Британії був засуджений до страти. Я, Майкл Хінчінбрук, твій підлеглий, допоміг тобі втекти. Ми не комуністи, крий боже! Сатіапал боїться навіть цього слова. Але він завзятий націоналіст, і це треба використати.

Чарлі Бертон байдуже хитнув головою. Він лежав горілиць, заплющивши очі, і голос Хінчінбрука долітав до нього глухо, наче крізь вату.

— Сядь! — різко скомандував рудий Майкл. — Охляв?.. Здихаєш?.. Зрештою, я тебе не тягнув на завдання. Можеш забиратися під три чорти! Щеня! І воно ще вихвалялося своєю витривалістю!

— Досить галасувати! — мляво огризнувся Чарлі, але таки підвівся. — Слухаю.

— Син Сатіапала, Райяшанкар, — дуже схожий на тебе, до речі, — був розстріляний як один з керівників антианглійського повстання в місті Дакка. Кажуть, Сатіапал заприсягнувся помститися за цю смерть. Він замкнувся в своєму маєткові й проектує там щось неймовірне, — може, навіть страшніше за атомну бомбу. Треба дізнатись, що саме…

— Гаразд, — хитнув головою Чарлі Бертон. — Дізнаємось.

— Можеш спочити. Вирушимо опівночі.

Чарлі одразу ж заснув, припавши обличчям до землі. Хінчінбрук перечекав кілька хвилин, поторсав сплячого, прислухався до його хрипкого дихання, витяг з кишені плитку шоколаду, ум’яв її пожадливо і пішов кущами праворуч. Хвилин через п’ять він опинився на шосе.

Це була стародавня напівзруйнована дорога, якою, певно, мало хто користувався. В усякому разі, червонуватий пил лежав на ній товстим незайманим шаром. Біля повороту шосе, на невисокому пагорку, стояв оточений муром старовинний палац. Це й був маєток Сатіапала. Хінчінбрук підповз до нього ближче.

На маєткові лежав знак запустіння. Шпилі палацу світили голими ребрами. Місток через рів перед залізною брамою в одному місці обвалився. На височезний замшілий мур кошлатими зміями подерлися повзучі рослини.

Здавалося, мешканці покинули цей маєток давним-давно, і він не розсипався на порох тільки тому, що вітер та сонце не встигли докінчити своєї руїнницької роботи. Проте щось невловиме, своєрідне змушувало людину насторожитися, ще й ще обводити поглядом довкола себе. Впадала в очі якась невідповідність, поєднання очікуваного й несподіваного, відомого й незнаного, але ці прикмети виступали нечітко.

Майкл Хінчінбрук лежав у кущах проти брами палацу нерухомо, злодійкувато поводячи тьмяними очима людини, яка побачила на своєму віку чимало і багато на що здатна. Він одразу помітив те, що не привернуло б уваги інших.

На шосе біля містка валялось кілька пустих пачок з-під дешевеньких сигарет і десятків зо два недокурків. На піску виднілися чіткі характерні зигзаги, сліди автомобільних шин. Хіба ж не ясно, що саме тут, чекаючи на пана Сатіапала, чи ще на когось, день у день тупцює шофер?.. Гараж, певне, міститься десь поза маєтком, — може, там, куди ведуть прокладені через джунглі телефонні дроти.

Верхню грань муру обладнано гострими залізними шпичками і колючим дротом на фарфорових ізоляторах. Отже, маєток захищається надійно. В разі потреби, — а може, й завжди — цей колючий дріт вмикається в мережу струму високої напруги. Амбразури на старовинних баштах дуже скидаються на кулеметні. В нішах над амбразурами видніються сяк-так замасковані зеленню прожектори.

Хінчінбрук припав вухом до землі й напіводкрив рота, як це завжди роблять ті, хто прислухається до неголосних далеких звуків.

Грунт ритмічно вібрував. Десь працював потужний двигун. До його шуму приєднувався сторонній відгомін, — чи то на зойки тварин, чи скрипіння металу. На кілька секунд ввімкнувся якийсь пристрій, — почулося глухе гупання, — слідом за цим щось заверещало, і все замовкло.

— Так… Так… — Хінчінбрук підвівся, пошукав очима і попростував до могутнього дуба, що височів над заростями бамбука. Старий видобув з сумки невелику плескату металеву скриньку-радіостанцію і сховав її в дуплі дерева.

Коли сонце почало сідати, старий поспішив назад. Сутінки на тропіках короткі, а шукати когось у темряві — марудна робота.

Чарлі Бертон ще спав.

Хінчінбрук сів поруч. Горбоносий і сутулий, він скидався зараз на орла-могильника, який вмостився біля своєї безсилої жертви і позирає на неї зизим оком, ще не наважуючись клюнути, але вже готовий до цього. Видно було, що старий обмірковує якийсь план, у здійсненні якого Бертонові припаде неабияка роль.

Ось Хінчінбрук витягнув з кишені пістолет, обмацав очима фігуру сплячого, немов шукаючи місця, куди всадити кулю, потім сховав зброю. Підвівся, роздивляючись навколо себе, помітив щось під одним з дерев і пошкандибав туди. Одразу ж повернувся, несучи товстий сучкуватий дрючок.

Таким дрючком можна легко забити людину. Видавалося, що Хінчінбрук і збирається це зробити. Він підійшов до Бертона і, широко розмахнувшись, вдарив того по лобі. Чарлі захрипів, поворухнувся, наче збираючись підвестися. Хінчінбрук ударив його ще раз, а потім спокійно ткнув йому в ліве око гострим кінцем дрючка.

Тоді почалося зовсім незрозуміле. Хінчінбрук став катувати самого себе. Він дряпав собі обличчя, бився головою об стовбур, розтовк ніс. Можна було подумати, що старий збожеволів. Але його очі дивилися розсудливо й холодно, і він, напружуючи зір, раз у раз позирав у дзеркальце, визначаючи ступінь заподіяної собі шкоди.

Покінчивши з цією справою, Хінчінбрук підмостив під голову Бертонові свою сумку, вислухав його пульс, уклався поруч і одразу ж заснув.

Він прокинувся опівночі.

Бертон був живий, але до пам’яті не приходив. З його уст зривалися хрипіння й тихий стогін.

Хінчінбрук силоміць влив йому в рот кілька краплин рому з майже порожньої фляги, звалив його собі на плечі й попростував уже знайомою дорогою до палацу Сатіапала. Останні кілька десятків метрів він повз, бо й справді знемігся.

Йому забракло сили перетягти Бертона через рів; старий сам ледве добрався до брами і почав гатити в