Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

слово — хоч тепер жінки дістали рівні права з чоловіками — усе ще було законом у домі. Він одразу погодився з моїм призначенням. Справа в тому, що мій батько походив зі старого інтелігентного роду, належав до людей, які розуміють вагу освіти і культури. Ще до революції, позичивши грошей у приятелів і знайомих, він найняв у багатія Дусимбая з Дамшарика балахану[4] і влаштував у тому приміщенні школу, де навчав дітей за педагогічними творами Хамзи «Література для всіх» і «Читанка». Батько надавав школі великого значення. Кожна стаття в газеті з питань культурної революції та народної освіти, кожна згадка про це на зборах хвилювали його і викликали цікавість.

Мабуть, батько сподівався, що моя участь у боротьбі проти ворогів Радянської влади допоможе зміцнити його школу. Отож і не став заперечувати проти мого від'їзду.

Зате мати дала волю почуттям.

— Бодай він запався, ваш комсомол, якщо засилає тебе бозна-куди! — вдарилася вона в сльози.

— Замовкни! — урвав її батько. — Не плещи казна-що про комсомол!..

— А я кажу, хай під ним земля западеться!..

— Та годі-бо, дурна жінко! — знову гримнув він і занепокоєно поглянув на мене. — Марна справа, не зрозуміє вона… Але ти не звертай уваги. Коли вирушаєте?

— Завтра.

Батько замислився. Я відчував, що в нього, як і в матері, крається серце, та він зумів опанувати себе.

— Це велике довір'я. Будь обачний.

Я збагнув, що він хотів сказати цими словами. Батько побоювався, щоб я, працюючи в ДПУ, не повів себе негідно і не знеславив цілої родини, вкоївши якусь дурницю.

Тої ночі я довго не міг склепити повік. У мою свідомість раз у раз вдиралися басмачі, у вухах тріскотіла запекла стрілянина. Ні, я не боявся, але, мабуть, зовсім не був готовий до роботи в ДПУ… Справжня боротьба проти басмачів не мала нічого спільного з моїм уявленням про неї. Та, коли вже вирішено, що моя участь у тій боротьбі конче потрібна, було б легковажністю відмовлятися. Батько правильно сказав — це велике довір'я. Чи ж зумію я його виправдати?! Принаймні боягузом я ніколи не був. У дитинстві хоча й не ріс на вулиці, але не уникав хлоп'ячих бійок та витівок і не раз приходив додому:і заюшеним обличчям та в подертій сорочці. І все-таки тепер я занепокоєно думав про свою майбутню долю.

У житті людському всякого бува: Коли радощі спіткають, а коли й журба…

Ці рядки я написав через багато років після тієї ночі, та вони напрочуд точно відбивають сум'яття, що пойняло тоді мою душу.

Мати також не спала. Цілу ніч вона пекла для мене перепічки, смажила богирсаки[5] та все когось, плачучи, кляла. Потім, сівши на мою постіль, заходилася припасовувати на мене батьків кожух. У тому кожусі могли вільно заховатися двоє таких джигітів, як я. Перешиваючи ґудзики і вкорочуючи рукави, мати не обходила своїми прокльонами нікого з можливих винуватців моєї біди. Вона була певна, що відтепер усі клопоти світу звалилися на мою голову, і я пропаду, загину під їхнім тягарем. А щоб цього не сталося, зняла з мого бешика[6], що й досі, стояв на покуті в нашій хаті, намистинки від пристріту й зашила їх під комір кожуха. Я не опирався. Якби став заперечувати, вона б однаково не послухала, та ще й дала доброго прочухана.

Вранці, щоб догодити матері, я навіть поснідав. Сидів як на голках, а батько й мати, навпаки, зволікали. Але шматок ставав поперек горла і їм. Нарешті батько благословив мене в дорогу. Мати притисла до грудей і заридала. Я насилу випручався з її обіймів. Треба було щось сказати, втішити її, та мені й самому було важко. Я мовчки усміхнувся їм обом і ступив до порога.

— Не забувай нас, пиши, — нагадав батько.

Кивнувши головою, я вийшов з дому.

— Стривай, стривай! — закричала мені навздогін мати. — А це я для кого пекла?!

Вона винесла мені клуночок з перепічками й богирсаками і, плачучи, ще раз обняла мене.

— Ну, досить, мамо! Я ж бо не на війну іду! — нарешті спромігся сказати я.

— Так, так, синку… — погодилась мати і хотіла іще щось сказати, та я рішуче урвав прощання, що й так уже затяглося.

Того самого дня десятеро міліціонерів верхи на конях вирушили в дорогу. З ними їхав і я.

II

У ті далекі часи в Алмалику не було ні фабрик, ні заводів, як тепер. Кишлак, яких чимало. А проте Алмалик був не звичайний кишлак, у ньому жило чимало люду, славився він і своїм базаром. Батько мені казав, що Алмалик стоїть якраз на перехресті давніх торговельних шляхів і саме через нього дороги з Ташкента й Туркестану пролягають в одному напрямку на Ош, Кашгар і Китай, а в другому — на Уратюбе і Кабул. Саме в цих місцях зустрівся колись зі своїми дядьками вигнаний із Самарканда правитель Бабур, збираючи сили для боротьби проти династії Шайбані. Але все це, як то кажуть, було, та за водою пішло. Тепер ніщо тут не нагадувало про колишні війни та походи. І все-таки вже в день мого приїзду Алмалик стало зрозуміло: кишлак живе неспокійним життям. У високих і присадкуватих, напівкам'яних, напіввалькованих будинках рано гасили світло, глибока темрява і цвинтарна тиша, від якої тривожно стискалося серце, оповивали оселі, за стінами яких невідомо що діялося. Ніхто не знав, яку нову моторошну звістку принесуть уранці після нічного чергування міліціонери.

Нас зустрів начальник Алмаликського ДПУ Костянтин Олексійович Зубов. Це