Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді

— Віслюк!

— Кукурудзяний Коржик!

— Корова!

— Кукурудзяний Коржик!

— Дурна мавпа!

— Кукурудзяний Коржик!

Коли Джеппетто утретє почув, що його обізвали Кукурудзяним Коржиком, здається, він вмить утратив останню клепку в голові і кинувся на теслю. І вони знову зчепилися у двобої.

Після колотнечі ніс майстра Антоніо прикрашали дві нові подряпини, а куртка його друга збідніла на два ґудзики.

Коли вони в такий спосіб поквиталися, обидва ще раз потисли один одному руки і заприсяглися бути щирими друзями на все життя.

Потім Джеппетто взяв навіжене поліно під пахву і пошкандибав додому.

Розділ 3

По поверненні додому Джеппетто завзято береться до роботи вирізає Дерев'яного Хлопчика і дає йому ім'я «Піноккіо». Перші кроки дерев'яної істоти

Джеппетто мешкав у маленькій підвальній комірчині, єдине вікно якої виходило під сходи. Скромніше умеблювання годі навіть уявити: розхитаний стілець, дірявий ліжак і старий карячкуватий стіл. Біля стіни виднівся невеликий камін, у якому палало багаття. Однак воно було лише намальоване, а над ним висів також намальований казанок, що весело кипів і випускав хмарку пари.

Щойно Джеппетто переступив поріг домівки, відразу ж узяв свій інструмент і заходився вирізати дерев’яного хлопчика.

«Яке ім’я йому дати? — почухав потилицю Джеппетто. — А назву-но я його Піноккіо. Йому неодмінно пощастить із цим іменем. Колись я знав сім’ю Піноккіо: батька звали Піноккіо, матір — Піноккією, дітлахів — Піноккі, і всі почувалися щасливими. Найбагатший з них жив з подаяння».

Дібравши ім’я для свого дерев’янка, він натхненно взявся до роботи. Спочатку вирізьбив йому волосся, потім чоло і нарешті очі.

Коли очі були готові, він помітив — уявіть собі його здивування! — що вони кліпають і безсоромно на нього витріщаються. Вловивши пильний погляд дерев’яних очей, Джеппетто зніяковів і роздратовано мовив:

— Дурні дерев’яні очі, чого ви на мене витріщилися? — Але ніхто йому не відповів.

Потім він зробив ніс. Щойно майстер вирізьбив носа, як той став рости і за кілька хвилин став довжелезним носиськом.

Бідолашний Джеппетто намагався його вкоротити, однак, що більше він обрізував його, то довшим ставав нахабний ніс.

Залишивши ніс у спокої, він узявся за рот.

Рот був ще не цілком готовий, а вже почав сміятися і гримасувати.

— Облиш смішки! — наказав сердитий Джеппетто. Але з таким самим успіхом він міг звернутися до стіни.

— Я ще раз тобі кажу, годі сміятися! — закричав Джеппетто.

Рот одразу ж перестав сміятися, проте звідти несподівано висунувся довжелезний язик. Джеппетто не хотів псувати собі настрій, а тому не зважав на ці витівки і продовжував наполегливо працювати.

Услід за ротом він зробив підборіддя, потім шию, плечі, тулуб і руки. Аж раптом відчув, як хтось стягнув з його голови перуку. Він поглянув угору — і що ж побачив? Дерев’яний Хлопчик тримав його жовту перуку в руках.

— Піноккіо! Негайно поверни мені перуку, а то я…

Замість повернути перуку старому, Піноккіо напнув її собі на голову, аж мало не задихнувся під нею.

Безсоромна і зухвала поведінка Піноккіо навела на Джеппетто такого смутку, якого йому не доводилось відчувати за все життя, і старий скрушно мовив:

— Бешкетнику, ти ще не готовий, а вже виявляєш неповагу до свого батька. Прикро, дитино моя, дуже прикро!

І він утер сльозу.

Дійшла черга вирізати ноги. І щойно Джеппетто зробив їх, як одразу ж одержав копняка в ніс.

«Я сам у всьому винен, — у відчаї зітхнув він. — Треба було раніше все обмізкувати, тепер надто пізно».

Потім він узяв Дерев’яного Хлопчика попід пахви і поставив на підлогу, щоб Піноккіо вчився ходити.

Проте дерев’яні ноги були ще незграбними і кволими, вони не слухались, не згиналися, тож малий ледве пересувався. Тоді Джеппетто взяв його за руку і став навчати правильно переставляти ноги.

Поступово ноги розходилися. Піноккіо почав рухатися вільніше і за кілька хвилин уже самостійно ходив по кімнаті. Врешті-решт він переступив поріг, вискочив на вулицю — і шукай вітра в полі.

Бідолашний Джеппетто побіг слідом, та не міг його наздогнати: крутій Піноккіо стрибав не згірше за зайця і при цьому з таким гуркотом стукав своїми дерев’яними патиками по бруківці, ніби крокували двадцять пар селянських дерев’яних черевиків.

— Тримай його! Тримай! — кричав Джеппетто.

Та перехожі, забачивши Дерев’яного Хлопчика, що мчить, як хорт, завмирали, витріщалися на нього і реготали аж до кольок у животі.

На щастя, з’явився поліцейський. Він подумав, що дитина втекла від свого батька, і став посеред вулиці — мужній і кремезний — з твердим наміром ухопити втікача і запобігти біді.

Піноккіо ще здалеку зметикував, що поліцейський — серйозна перепона на його шляху, і вже хотів було прошмигнути між його дебелими ногами, але його спіткала прикра невдача.

Поліцейський спритним рухом ухопив Піноккіо за носа (а це був, як відомо, надзвичайно довгий ніс, ніби саме для того і створений, щоб за нього хапалися поліцейські) і передав його до рук Джеппетто. Старому так і кортіло на місці нам’яти Піноккіо вуха за нахабну втечу, однак уявіть собі його здивування — він не намацав на голові малого жодного вуха! Як ви гадаєте, чому? Та тому, що, захопившись роботою, він забув зробити Дерев’яному Хлопчикові вуха.

Довелося взяти Піноккіо за плечі і таким чином вести його назад додому. При цьому Джеппетто товкмачив, загрозливо киваючи головою:

— Зараз ми підемо додому. А там я з тобою поквитаюся, будь певен!

Зачувши цю погрозу, Піноккіо ліг на землю — і ані руш. Ця картина привернула увагу цікавих і нероб, що тинялися вулицею; незабаром зібрався цілий натовп. Говорили казна-що.

— Бідолашний Дерев’яний Хлопчик, — співчували одні. — Він має цілковиту рацію, що не хоче йти додому. Цей лихий Джеппетто всипле йому перцю.

Решта, сповнені злості, переконували:

— Цей Джеппетто, хоч і здається порядною людиною, насправді грубий і безжальний до дітей. Якщо ми віддамо йому бідаху Дерев’яного Хлопчика, він його потрощить на тріски.

І вони базікали та під’юджували один одного доти, поки поліцейський звільнив Піноккіо, а замість нього заарештував нещасного Джеппетто. Від несподіванки старий не знайшов жодного слова на своє виправдання, тільки заплакав і дорогою до в’язниці схлипував, примовляючи:

— Невдячний хлопчисько! Я ж прагнув зробити з тебе пристойного Дерев’яного Хлопчика! Так мені й треба. Слід було передбачити все раніше!

Те, що сталося далі, — просто неймовірна історія, яку я розповім вам у наступних розділах.

Розділ 4

Історія Піноккіо і Цвіркуна, з якої стає зрозуміло, що злі діти не люблять, коли їм