Приватне доручення - Григорій Соломонович Глазов

Все це сталося в одну мить. Іванцов, помітивши багатометрові кругляки, що летіли прямо в спину глухонімому, не встиг навіть крикнути. Він лише побачив сакви з білою латкою і їхнього господаря, що вчасно відбіг набік.

«Встиг!» полегшено посміхнувся старший сержант і витер великі горошини поту з веснянкуватого чола. Потім наздогнав глухонімого і торкнув його за плече. Той оглянувся. Мирон побачив в утомлених його очах переляк і радість людини, яка випадково залишилася живою.

«Тож-то! — посміхнувся Мирон. Хто дорогу простує, той часто дома не ночує».

Вони пішли поруч. Старший сержант спершу хотів добре вилаяти свого супутника: не лізь, куди не просять, але думка, що людина лишилася живою та неушкодженою, змінила його намір. До того ж, що розтлумачиш йому на мигах?

«Однак, чекай, — подумав Мирон, — глухонімий-глухонімий, а коли колоди загримотіли йому вслід — почув! Спиною ж він не міг побачити».

Вони вже підходили до маленького пристанційного ринку, коли старший сержант, діставши з нагрудної кишені пачку документів, показав їх супутникові і почав втлумачувати йому, що, мовляв, свої покажи. Глухонімий довго не розумів, чого від нього хоче цей молодий засмаглий хлопець. Врешті посміхнувся, замугикав і поліз за пазуху. Дістав папірець.

Заяложений, протертий, він виявився довідкою якоїсь сільради Ровенської області, яка свідчила, що громадянин Бійчук Микола Богданович, 1901 року народження, є інвалід 1-ї групи: глухонімий від народження.

«Відведу я його на всякий пожарний до нас», вирішив старший сержант. Було вже біля восьми. Надходив час його чергування, а вести Бійчука в районне відділення міліції дуже далеко.

Начальник лінійного пункту залізничної міліції станції Стопачі капітан Нікольський прибув сюди всього місяць тому звідкілясь із східних областей країни. Він оглянув затриманого, його документи і наказав відпустити.

Але Іванцов, відкликавши його набік, щось прошепотів на вухо.

— А навіщо нам медицина, — посміхнувся Нікольський. Він вийшов до іншої кімнати, скинув черевики і повернувся в одних шкарпетках. Обережно підійшов до Бійчука, що стояв до нього спиною, і вистрелив над його вухом з пістолета. Навіть Іванцов, який відразу зрозумів намір начальника, здригнувся; так сильно гримнув у кімнаті постріл. Але жебрак і оком не повів. Він, як і перед цим, дивився на Іванцова широко розплющеними очима, В них було лише здивування і бажання зрозуміти, що таке говорить йому старший сержант.

Капітан Нікольський взув черевики і ще раз наказав відпустити «глухаря» на всі чотири вітри.

Іванцову стало ніяково. Він вивів глухонімого на вулицю і на мигах пояснив, що той може іти. Закивавши головою, Бїйчук зійшов з ґанку і незабаром зник за рогом.

Хвилин через десять біля станції зупинилась машина. З неї зіскочив солдат-прикордонник Басаджієв. У нього була перев'язана рука. Помітивши Іванцова, який ішов по перону, він мовчки кивнув йому і попрямував було до товарної контори.

— Гей, друже! — гукнув Іванцов, здивований тим, що його давній знайомий, завжди такий балакучий, тепер лише кивнув головою. — Поспішаєш чи що? А чому руку зав'язав?

— Е-е-е, — поморщився Басаджієв. — Це що! Інша біда у нас, Кордон порушили. Пройшов, паразит.

І тут Іванцов знову пригадав глухонімого.

Старший сержант, який виріс тут, біля кордону, знав майже всіх жителів Стопачинського округу. Разом з тим, в силу своєї добродушної натури, він без упередженості ставився до появи кожної нової людини в цьому малозаселеному районі.

Поділившись своїми враженнями про зустріч з глухонімим, старший сержант почув від Басаджієва трохи образливу фразу:

— Необережна ти людина, Мироне Іванцов, — похитав головою прикордонник і побіг дзвонити в загін.

Тим часом Іванцов і єфрейтор — шофер машини — метнулись шукати глухонімого. Але він зник. Іванцов дивувався. Всі тут на виду. Не зайшов же він по шпалах на сотню кілометрів за кілька хвилин! Шукали далі. Коли приїхала друга машина з прикордонниками, кинулися вже шукати Іванцова. Він появився несподівано і не сам. Поперед нього, мугикаючи і ображено жестикулюючи, йшов Бійчук. Його знайшли робітники паливного складу за штабелями приготованих до вантаження колод: глухонімий спав, як убитий.

В прикордонному загоні лікар оглянув затриманого і поставив обережний Діагноз: «…можливо. Хоча в слуховому апараті видимих змін немає. Правда, медицині відомі випадки…» Але начальник прикордонного загону полковник Кулемін перебив його нетерплячим помахом руки. Запросили Ровно. Відповідь прийшла така ж невизначена. В тій сільраді, яка видала довідку Миколі Бійчуку, є село, де ледве не половина жителів має таке ж прізвище. Село так і називається: Бійчуки.

Вирішили все ж послати туди фото затриманого.

Найретельніший обшук нічого не дав. Жебрак, як жебрак.

Вночі Басаджієв, який числився в лазареті ходячим хворим, умовив свого земляка — чергового фельдшера молодшого лейтенанта медслужби Нарзулаєва зробити експеримент. До цієї затії залучили також помічника начальника караулу. Втрьох вони тихенько підійшли до камери і прислухались. Бійчук спав. Дуже обережно відкрили двері. Нарзулаєв, стискаючи в одній руці секундомір, іншою ніжно, наче до руки коханої, доторкнувся до пульсу сплячого і моргнув Басаджієву. Той закричав не своїм голосом: «Стій, руки вгору!» Бійчук спав. По обличчю Нарзулаєва всі зрозуміли, що пульс лишився такий же.

Невідомо як, але вранці чутка про нічний «медичний експеримент» докотилася до полковника Кулеміна. Його резолюція на «акті експертизи» була короткою і ясною:

«Рядовому Басаджієву після одужання — три доби; помічнику караульного начальника старшині Бєляєву— п'ять діб арешту; молодшому лейтенанту Нарзулаєву — догана».

Кулемін ще зранку був не в дусі. Як казали підлеглі— встав на ліву ногу. А порушника все ще не знайшли. Люди збилися з ніг. За довгі роки прикордонної служби негайне затримання порушника стало для Кулеміна не лише питанням обов'язку, але й власної честі «Ганьба, розумієш ти, це ганьба! — говорив він своєму начальникові штабу. — Тепер цей глухий жебрак. Не подобається він мені. Але не можуть же мені, кінець кінцем, подобатись усі жебраки. Адже доказів ніяких. Ні прямих, ні побічних. Сьогодні ще треба викликати спеціаліста. Якщо він дасть такий же висновок, як і перший: «… можливо… хоча… медицині відомо…», то Бійчука доведеться відпустити. Ми не маємо права тримати його».

З самого ранку, наче навмисне, Кулеміну почали набридати різними «дурницями». То начфін прийшов з банківськими документами, то заступник по постачанню посварився з кимось, а тут ще ці вічні комісії з Управління військ — знайшли коли приїжджати!

З медичного відділу Управління прикотив підполковник Шапіро. Хоча б уже посидів