Ловці мамутів - Едуард Шторх

Четверо хлопчаків, віком від восьми до дванадцяти років, повзли поміж кущів та брил. Кожен мав у руках по кілька замашних камінців. Напевно, прудкий Копчем був ватагом цієї невеликої групи, бо інші хлоп’ята в усьому наслідували його.

На повороті схилу Копчем зупинився, розглянувся навсебіч. Удалину стелився безмежний край, облямований на обрії синіми пагорбами. На північному заході котилися хвиля за хвилею й підпирали небосхил високі Хржиби. На пагорках за Диєю зелені переліски переходили в порослі чагарниками луги. Вздовж Диї виблискували чисті озерця й покривлені тихі річкові рукави. А внизу, під горою, біля самої річки, виднілися шкіряні намети мисливського табору. Дим від вогнища стовпом здіймався в небо. Жоден голос не долинав із стійбища до хлопчаків, і звідси не можна було розпізнати ловців, які сновигають там.

Копчем трохи посунувся вперед, обминув кущі колючої ожини й поповз униз, сподіваючись знайти там зграю куріпок, його друзі відстали й геть забули про нього. Їхню увагу привернули дозрілі суниці, які густо вкрили узбіччя вершини. Хлопці не втримались і почали похапки збирати червоні ягоди.

Копчем зневажливо глянув на ласунів і обережно рушив далі. Він вправно використовував ямки й кущі, а через каміння повз на животі, мов ящірка. В ньому спалахнуло мисливське завзяття. Він не такий, як ота малеча, котра сподівається лише на те, що одержить від матерів або що залишать їм дорослі ловці біля таборового вогнища. Копчем дещо вже й сам уміє. Лисичі зуби, нанизані на його шнурку, свідчать, що він упорався вже з кількома великими лисицями. А що вже білих зайців, лякливих бабаків і смачних борсуків він уполював, то цим і похвалятись не годиться такому дужому й меткому хлопчині. На це здатні навіть дехто з дівчат. От учора, наприклад, ховраха спіймав малий Цебик, хоч він, як і Жучок, не вміє ще ані плавати, ані на дерево вилізти. А Копчем не боїться ні сутички з підступним вовком, ні розлюченої рисі, ба навіть спритної росомахи!

Мине небагато часу, й Копчем дружитиме з такими великими хлопцями, як Онаш і Стопка. Дорослі мисливці поки що не дозволяють йому полювати разом з ними. Останнього разу, коли він хотів узяти участь у ловах на оленів, вони камінням загнали його назад, наче малого дітвака. А Копчем уже навчився добре повзти, висліджувати звіра, вміє бігати в густій траві; він напевно не заважав би їм. Ну, та зараз хлопець був би радий хоч якусь куріпку каменем поцілити.

Гей, а чого це Вивірчак подає йому знаки? Мабуть, щось побачив.

Копчем тихенько обійшов чагарник та місце під скелею, всипане дрібними камінцями, й перебіг до Вивірчака. Вивірчак, Копчемів одноліток і вірний друг у кожній справі, показує рукою на ожинові кущі.

На маленькій галявині серед заростів сонце освітило камінь, а на камені — лисицю. Зовсім нерухому.

— Спить! — зашепотів Вивірчак до Копчема, й вони разом підкралися на кілька кроків ближче.

Припали до землі, тільки ледь-ледь зводять голови з вересу та брусниці, щоб краще спостерігати. В лисиці довга, лиснюча жовто-коричнева шерсть, лише навколо мордочки та на кінці пишного хвоста — біла. Ну й гарна ж!..

Над скелею кружляють ворони. Вони збуджено каркають.

— Лисиця не спить — мертва! — тихо мовив Копчем і кивком голови показав Вивірчакові на птахів.

Хлопці вже хотіли встати, щоб захопити легку здобич, коли це лисиця раптом метнулась блискавкою й схопила одну ворону за крило. Решта птахів верескливо закричала, раз у раз нападаючи на лукаву лисицю. А та з вороною в зубах кинулася навтіки.

Не встигла вона добігти до прогалини в гущавині, як Копчем каменем влучив їй у передню лапу. Тепер лисиця стрибала на трьох. Та все ж вона добігла до кущів і звідси вже повільніше подалася вгору. Тільки випростаний хвіст, мелькаючи в густій траві, показував напрямок її втечі.

Обидва хлопці погналися за пораненою лисицею. Несподівані лови так захопили їх, що вони геть забули про все на світі.

На горбку, під кизиловим кущем, лисиця зупинилась. Вона побачила, що її переслідує страшніший ворог, ніж галасливі ворони, сердито заскавучала й знову пустилась бігти по схилу невисокого пагорка.

Та Копчем з Вивірчаком були добрі, витривалі бігуни. Їхні тверді ступні не відчували гострих камінців, колючої трави й гілок. Хлопці могли пробігти й між небезпечною ожиною, яка зрадливо чіплялася до ніг, могли перестрибнути зарості високої, до пояса, кропиви.

Ось вони біжать на певній відстані один від одного, щоб перетяти лисиці шлях. Обидва діють однаково, хоч ані словечком не перемовились між собою. Вони не дають лисиці збочити й кожну таку її спробу зустрічають камінням. Тому лисиця змушена тікати просто до річки. А там — сподіваються хлопчаки — вони доженуть її і доб’ють.

Копчем швидко дихає, його обличчя пашить. Він на мить зупиняється: заскалив колючку в ногу. Витягає колючку й мчить далі. Вивірчак також зупинився на мить: витер долонею кров на пальцях лівої ноги, йому здалося, ніби десь подівся один палець. Та ні, Вивірчак заспокоєно відітхнув: хоч він і не вміє полічити всі пальці, але бачить, що не бракує жодного. А тепер знову далі!

Схилом, до самої річки, росла буйна трава, і хлопці мусили пильно стежити, куди втікає лисиця, щоб не загубити її. Вони бачать, як у траві гадюкою пролягає стежка: лисиця там!

Хлопці напружують усі сили, щоб вона не втекла від них у очерет. Ось вони бачать, як лисиця оббігла кущ, перекинула в зубах ворону й ще міцніше стиснула її. Аж тут очерет заколихався востаннє, й лисиця зникла.

Хлопці розгублено перезирнулися.

Так, їм не пощастило.

Вивірчак цапнув рукою, впіймав коника,