Прерії Арктики - Ернест Сетон-Томпсон
БЛІДОЛИЦІ ТА ЧЕРВОНОШКІРІ М’ЯСО Й БІЛЬШЕ НІЧОГО
Отже, ми веселилися натщесерце, але ніхто не заводив мови про повернення у форт. Втім, стривайте, було й таке! Одна фізіономія похмурнішала дедалі більше, і нарешті похмурі думки вилились у слова — наш провідник-індіанець заговорив. Недавня похмура мовчанка змінилася відкритим бунтом.
— Я не голодувати сюди приїхав. Голодувати я міг і вдома! Мене вмовили піти провідником, обіцяючи багато борошна.
Це була чиста правда.
— Нам ще півтора дня плисти до Баффало, — провадив Безк’я, — а там — плаванню край, доведеться брести болотами, постіль і рушниці тягти на собі, жити під відкритим небом. Якщо нам не пощастить, то пощастить койотам і воронам.
Не встигли ми обговорити ці радісні перспективи, як майор Джарвіс рішуче заявив: він має припис пливти далі пароплавом «Ріглі», який відбуває з Форт-Резольюшен 10 липня. Сьогодні — дев’яте, полудень. Треба вирушати в дорогу негайно, і так доведеться гребти цілу ніч, щоб здолати 6-10 миль, які залишилися.
Ми розділили жалюгідні крихти їстівного порівну, тому що Безк’я був мисливцем на лосів. Джарвіс і капрал завантажили свої речі в пірогу. Ми тепло розпрощались. У мене грудка стояла в горлі: вони — чудові хлопці, на яких завжди можна покластися в дорозі, й розставатися тепер, коли ми особливо потрібні один одному, дуже важко. І на них, і на нас чигали небезпеки та злигодні, до того ж, усі ми були дуже голодні. Але життя триває — он вони вже біля повороту, прощальний змах рукою — і ми розлучаємося назавжди.
Дотепер я почувався гостем, тепер належало прийняти на себе командування, і я скликав військову раду. Біллі був вірний своєму слову — вперед, за всяку ціну! Тієї ж думки був і Пребл. Безк’я всім своїм похмурим виглядом демонстрував невдоволення і протест.
Вирушаючи в подорож на Північ, я був на межі нервового зриву. Вільне життя поволі вливало в мене сили, але за кілька днів голоду я значно послабшав і міг не витримати тривалого пішого переходу. Одне я знав напевно: треба перепочити й роздобути їжу.
Подув сильний вітер, він на якийсь час рятував лося від крихітного ворога, який дзижчить і жалить, і тому я запропонував провідникові спробувати добути лося.
Без зайвих слів провідник із Біллі подалися на полювання. Години за дві я почув два постріли, і до вечора наші мисливці повернулися втомлені, але щасливі, з важкою поклажею м’ясом лося. Безк’я довів, що він гарний мисливець.
Ось як це було. Хисткою трясовиною нескінченних боліт син лісів виступив «прямо на захід». На вологому ґрунті виднілися свіжі сліди лося.
— Ходив учора, вода в сліді не каламутна, — сказав індіанець.
За якийсь час з’явилися нові сліди.
— Гарний слід. Бачиш, кусав вільху. Вільха, як лось її об’їсть, червоніє через дві години. Ця ще не червона.
Знову Біллі довго йшов за провідником.
— Стережися, Біллі, не ходи туди — поганий вітер. Тут лось пройшов годину тому. Бачиш, кусав вербу, вона ще біла. Стій! Отут він ходив півгодини тому. Бачиш: трава прим’ята? Він незабаром ляже. Звідки я знаю? Знаю, та й годі. Стій на місці! Він спить у вербових кущах. Тут.
Мисливці повільно, намагаючись рухатися безгучно, повзли до сонного звіра, довго вичікували слушної миті. Величезного звіра підвело вухо він люто трусив їм, щоб прогнати летючих кровососів. Постріл, ривок лося з землі, кривавий слід. Лось завмирає, намагаючись за запахом визначити, де ворог, постріли обох мисливців, смерть…
Наступного дня ми вирушили на човні по лося, котрого мисливці залишили на березі річки. Продираючись крізь вільхові зарості, впираючись жердиною у дно обмілілої річки, ми години за дві добулися до місця. Лось був великим самцем, роги відросли на дві третини, але вже мали 46 дюймів завширшки. Кінчики їх, м’які та еластичні, легко протикалися ножем скрізь, крім підстави. Безк’я казав, що молоді роги дуже смачні, але в нас було 700 фунтів гарного м’яса, тож роги нас не спокусили.
Ми завантажили човен м’ясом і поплили в «країну бізонів», яка починалася за дві милі вгору за течією. Плавання ускладнилося через вільху, якою поросла річка. Безк’я стверджував, що за кілька сотень ярдів річка «вийде з-під землі». Це не підтвердилося: я пройшов суходолом півмилі й не помітив ніякої зміни.
Тут, однак, були сліди бізонів. Але всі, схоже, шеститижневі за давністю. Свіжих не було видно, і це спантеличило нас. Настрій у таборі, і без того гнітючий, погіршав. Звідтоді, як ми полишили форт, небо було затягнуте хмарами, часто дощило. Цього ранку небо вперше прояснилося, але до полудня знову нагнало хмари, знову пішов дощ.
Їжа наша складалася з лосиного м’яса та чаю. Ні цукру, ні солі не було й близько. Туга за хлібом все дужчала. Індіанці називають це почуття «борошняним голодом». М’ясна їжа тричі на день викликала відразу. Безк’я знову повстав, та й мої прихильники що не день похмурнішали. І все-таки думка про те, щоб відступитися від своїх планів, була нестерпною, тож я запропонував індіанцеві:
— Вирушай на розвідку. Може, ти знайдеш стадо. Покажеш мені хоч одного бізона — отримаєш п’ять доларів.
Після довгих вагань він погодився — за однієї умови: якщо бізонів поблизу нема, то ми негайно повертаємося у Форт-Резольюшен. Це означало цілком покластися на провідника. Поки я обмірковував пропозицію індіанця, Пребл сказав:
— Повір, це зволікання тільки завадить нашій мандрівці на північ, до Баррен-Граундз. Ми й без того втратили десять днів.
Він мав рацію, і це вирішило справу. Я наперед знав, що вкаже провідник. Незабаром індіанець повернувся з повідомленням: виявлені лише старі сліди. Ближче ніж за два дні шляху, бізонів нема, й він хоче негайно повернутися у форт.
Підстав для суперечки не було. Усі: й люди, й обставини — проти мене. Знову мені довелося зазнати гіркої поразки.
На цьому закінчилася наша третя експедиція.
Її результати: ми виявили старі сліди бізонів, але самі бізони, як і раніше, перебували за два дні шляху на захід.
Увесь цей час я не втрачав жодної нагоди, щоб втлумачувати своїм супутникам: великий гріх залишати за собою непогашене багаття, але ще більший — марно вбивати тварин.
І ось
