Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Олександре, скажи правду: скільки років ти пишеш оцей свій роман?

Сашко Тесля відповів не зразу. Здавалося, він щось підраховував, згадував, оцінював, щоб сказати максимально точно, не збрехати, не схибити. Але в цей час він думав зовсім про інше. Сашко вже твердо знав: щоб написати щось талановите, треба неймовірно страждати. Або, точніше, перестраждати. Якщо в художника не було в житті чогось такого, що пошматувало б його серце й розкраяло душу — жодного путящого твору, чи вірша, чи роману, чи картини з-під його руки не вийде.

— Усе життя, Богдане Даниловичу, все життя. І боюся напророчити, але мені іноді здається, що я мій роман писатиму до своєї кончини.

— Та що ти таке говориш!

— Справді. Іноді, думаючи про той час, коли візьму в руки сигнальний примірник віддрукованого твору, я не можу уявити собі, як це буде. Більше того, не маю жодного передбачення, не можу навіть приблизно спрогнозувати, як сприйметься мій роман. Що про нього скажуть люди, як перемиватимуть кісточки недруги й стримано хитатимуть головами доброзичливці. Словом, я не бачу тих картин майбутнього. Це єдине в моєму житті, чого я не можу чітко уявити. Тому…

— Тому, — перебив Сашка Богдан Данилович, — ти зобов’язаний швидше дописати свою нетлінку, дати прочитати мені й почути щирі критичні зауваження. О, я вмію критикувати. Ти ще не знаєш, як я це вмію робити. А ще можеш попередньо дати почитати своєму приятелю Іванові Цюбі. Хто-хто, а він у цьому неперевершений професіонал.

Краще б Зорій цього не казав. Тесля враз спохмурнів, замкнувся в собі й до кінця розмови проронив лише кілька слів. Богдан Данилович зміни в настрої письменника помітив не зразу, дійшло до нього це лише в кабінеті, коли він проаналізував розмову з Теслею. А поки що Зорій, нарешті, сказав, навіщо покликав Сашка на зустріч.

— Ми з тобою, скільки спілкувалися, не раз обговорювали ситуацію щодо політичних подій у нашій країні. І позаяк ми одне одному довіряли завжди (сподіваюся, довіряємо й тепер), то обговорення ті були цілком відвертими. Іноді наші висловлювання межували з незамаскованим політичним фолом. Особливо не боявся висловлюватись я. Ти пам’ятаєш, що найбільше діставалося від мене нашій недолугій владі. Спочатку ти навіть думав, що це з мого боку провокація.

Тесля хотів було щось сказати, але Зорій жестом його зупинив, мовляв, не перебивай.

— Пам’ятаєш, який надзвичайний, я б навіть сказав, небувалий авторитет і вплив у суспільстві мала наша інтелігенція наприкінці 80-х — на початку 90-х років уже минулого століття. Усі політичні ініціативи виходили з надр еліти нації. Яка ейфорія панувала в самому її середовищі! Письменники, вчені, особливо гуманітарної сфери, колишні дисиденти, зокрема ті, які пройшли тюрми й табори, саме вони були силою, що генерує й рухає передові ідеї та ініціативи українського державотворення. Чимало їх стало потім народними депутатами, міністрами, керівниками на інших високих посадах.

На жаль, після карколомного впливу на події в Україні через деякий час цих людей поступово, як то кажуть, «витіснили з процесу». Владу і вплив у державі знову перебрали колишні комуністи й комсомолята. І ось уже протягом останніх п’яти-восьми років творча інтелігенція перебуває на марґінесі основних подій. Чи не здається тобі, що час виводити її знову на арену боротьби? Боротьби за спасіння духовності й культури, спасіння нації, держави взагалі?

Сашко Тесля мовчав. Усе, про що зараз казав полковник, було десь далеко-далеко від письменника. Перед очима стояв образ Цюби. Іван Миколайович дивився на Сашка й не говорив ні слова. Але в його очах Тесля читав докір і осуд. Зорій же сприйняв мовчання письменника як можливе нерозуміння того, про що говорив Богдан Данилович. Тому й, не дуже переймаючись задумливістю Сашка, вів далі.

— Я зараз розповім тобі дещо таке, про що мало хто нині знає.

— Може, не треба? — тільки й спромігся за весь час промовити Тесля.

— Треба, Олександре, треба. Те, що відбувається нині в нашій країні, інакше, ніж злочинним шабашем, не назвеш. І якихось реальних позитивних змін, кажу тобі, навіть у перспективі не передбачається. Тому в країні з’являються сили, які дедалі більше схиляються до того, що треба не лише започатковувати боротьбу з окремими негативними проявами, а оголосити справжню війну безладу й узагалі злочинній владі. І допоможе цим людям у війні не хто інший, як наша інтелігенція, яка вже скучила за активними діями. Саме інтелігенції пропонується знову взяти на себе ідеологічне забезпечення нашої праведної боротьби. Чому я кажу «нашої», бо я вже тривалий час активно займаюся організаційною роботою і є одним з ініціаторів цієї боротьби. Наша група поки що невелика, але люди, які ризикують своїм і своїх близьких життям, дуже сміливі й віддані високій меті. А наша мета — змінити владу й навести в державі порядок.

— Десь я це вже чув, — мляво сказав Сашко.

— Олександре, я тебе розумію. Ти творча людина. Ти зайнятий своєю улюбленою справою, тобі не хочеться знову, як багато років тому, робити таке, що тобі не характерне. Але зараз не можна стояти осторонь. Тому прошу допомогти нам. Звичайно, це справа добровільна. Але без таких людей, як ти, здійснити плани буде важко.

— Що я мушу робити?

— Треба всього-на-всього розказати своїм друзям і добрим знайомим, що в Україні є група людей, які прагнуть врятувати країну від корупціонерів та інших злочинців. І коли ви (і ти, і твої друзі) помітите паростки спротиву і зрозумієте — це саме те, про що я отут розповідав, ви маєте підтримати публічно нашу